Анатолій Віноґрадов вельми цікавий московит. Народився 1888 року у Калузькій області. У 1912 році закінчив курс фільософії у Московському університеті.  Будучи студентом, тричі зустрічався з Левком Дебелим. Після 1923 року написав низку історичних романів – під орудою і за сприяння Максіма Ґорькоґо. Тривало працював ув архівах Італії, Франції, Австрії. У 1946 році застрелив другу дружину і поранив пасинка, а відтак застрелився сам. Похований у Москві на Ваґанькові поряд з матір’ю і сином.

Його роман ПОВІСТЬ ПРО БРАТІВ ТУРҐЄНЄВИХ 1932 року -- ґеніяльний  художній твір ПРАВДИ ПРО КРОВОЖЕРНУ А ЛЮДИНОНЕНАВИСНИЦЬКУ СУТНІСТЬ МОСКОВІЇ.

Він починає з перших абзаців: «і дивляться через широку пливну Волґу очі азіятського Сходу», «чуваш і череміс, татарин і старі, же  невідомо звідки ведуть свій родовід болгари, а инколи кирґизи,  що пригонять кінські косяки у десять-двадцять табунів – ось справжні ґазди краю». От і розпочаток Московії, хіба ні? Далі – більше: «тепер покірні, красиві татаренята ледве пам’ятають про своїх предків-переможців», «мурома – намагалися порозумітися – нічого не виходить. Десятки чужих слів, мовлення швидке, окаюче, непритомне, начеб каші у рота набрали».

Іван Петрович Турґєнєв – батько братів – переконаний масон.

Технологія   масонства виписана Віноґрадовим теж достатньо випукло – один СІЛАНУМ чого вартує. Альбо фраза-істина: «нетерпіння не є масонською чеснотою».

ВНУТРІШНЯ МОЛИТВА – як лейтмотив сього дивовижного твору. Унутрішня молитва як жанр, як самозбереження, як духовне буття яйцеголового. І разом з тим – дивовижний а сатанинський портрет історії: «історія у сі роки не тільки сміялась, а й реготіла. Од її гучного реготу давали тріщини палаци, що видавалися вічними», «історія не є результатом самочинства», «історія неумолима. Погано чинить той, хто на неї ображаєсь».

Чимало психольогічних знахідок, портретних шкіців, сентенцій: «маленька людина думає значно більше аніж мовить», «зимові дороги легкі а короткі», «лиця у селян ріжні, а тупість одна», «вона зупинилася не стільки від переляку, скільки від подивування», «розбійники а вовки – невідомо, що страшніше», «правильне пізнання добра веде до його утілення», «серце від голови недалеко», «з якої піщинки ви називатимете пісок купою піску?», «щастя так само тяжко пережити як горе», «стримував чарівливий розкрут своїх почуттів», «намагався наверстати почуття а мислі, спрямовані дривітною дорогою», «приховати свій запал до часу», «знову життя широченною хвилею уливалося у душу», «чи не є свобода торгівлі успіхом розвитку держави?», «усі лінії волі випрямилися і задеревіли», «твої сили без застосунку спалять тебе зсередини», «поспішний пророк».

Подиву гідні точні художні деталі письма: «шашкою струшуючи сніг з валянців», «у поближній зеленині затихали птахи», «старе старіє», «прокинувся удруге, бо першого разу прокинувся у сні», «вуличний сніг», «сьома вічність», «се, безперечно, посмішка життя, що схожа на хихіт гір», «пили щонайкраще вино, що росте у Франції», «пили а піли», «прокинувся від уласного сну», «спокійно проскрип, як старий годинирник, префект», «над Парижем вигасало зеленувате небо», «від красного вина ти красно мовиш».

Гарно пише Віноґрадов про достойну для суки смерть – у виходку – Єкатєріни фторой. А Радіщєв покінчив життя самогубством, не бажаючи знову іти у Сибір несходиму.

Батько а брати Турґєнєви – брати Кайсарови: кращі люди своєї епохи. Ось як автор характеризує батька письменника Івана Турґєнєва Сєрґєя: «лірична фігура, чудовий хлопчик, що живе тільки гармонією уласних почуттів». Алєксандер Турґєнєв «був схожим на заспаного фавна». А се про батька братів Івана Петровича у Ґьотінґені: «йому сповідалися ув усіх літературних сумнівах і єресях». Про Андрія Кайсарова: «Алєксандер Турґєнєв тільки Кайсарову доручав свої сімейні справи». І нарешті -- про Ніколая Турґєнєва : «як рано зумів віднайти себе сей юначок», «коли ж сей хлопчина устиг се перечитати а передумати?», «таку страшенну бурю носити у душі можу тільки я», «боявся а ненавидів Московію», «Московію і Москву він сприйняв як сон. від якого неможливо прокинутися», «задихається ув атмосфері дрібних справ і фальшивих людей», «не збираю про себе плітки», «потрапив у якуйся зморшку часу», «не платні шукаю, але корисної посади»

 Рушійною силою суспільства а політики є  економіка – і ся капіталістична реальність чудово відтворена Віноґрадовим: «з того дня, як гроші запанували у господарстві», «дорого коштує помилка меркантилізму».

Автор анатомує Московію нещадно, скрупульозно, художньо переконливо. Тяжка плата за слово, тяжка і прірва між плебсом а елітою.

Проблеми Московської імперії – се проблеми і большевицької, та , мабуть, і теперішньої Московії: «що з того, що грошей багато, а їсти нічого?», «чи багато слов’янського полишилося в нас – московитів?», «вуш та щуриса до Єлаґіна миса». Сим проблемам і автор, і його герої – брати Турґєнєви та їхні однодумці – протиставляють здоровий ґлузд здорового суспільного організму західного штибу: «Одна і та ж природа спородила людське плем’я і хлібні злаки. Якщо одне служить на користь иншому, то се тільки у силу божественного призначення людини», «потреби керують державами, потреби а інтереси формують суспільство, а продукти, що підтримують життя людини – суть перша і основна потреба держави», «наука тут солодиста», «У Ґьотінґені та ув инших університетах швидше можна сказати, же професор залежить від спудея, аніж навспак. Хочеш – учися, хочеш – ні, тільки заплати за своє місце професорові; і здається – ся свобода для дорослих набагато краща. А там инакше і бути не мож».

Не поминули брати українського впливу – у Відни працювали у дипльоматичній  місії славетного графа з роду Розумовських.  

Мовлячи про  французьку ментальність часів Наполеона Віноґрадов слушно зауважує про світ як приватну власність небагатьох. А чи наш світ далеко відкотився від сього? Та кажу упевнено – ні.

А ось і сумна правда про Московію: «немає третього стану, немає сильної буржуазії», «у Московії відсутні умови поступу. Вона уся розпадається на дворянство і селянство. Цареві треба опиратися на одне, аби правити иншим. Можливості у нього необмежені. Проблема у тому, чи захоче він ними скористатися», «понаднадто у Московії зовнішньопоказного», «московське самодержавство є крадіж влади у народу», «два у Московії уряди: одне приявне, але без влади, а инше – потаємне, але могутнє», «Чи варто мені думати про Московію? Країна голодних рабів і безумних панів», «Московія – остання країна рабства», «якщо, аби бути московитом, треба бути хамом – не хочу бути московитом», «Московія з царем у посміху і «спочутливою душею» Аракчєєва видалась йому таким жахущим призірком, же він здригнувся від думки про повернення», «еґоїстичний чиновник царської Московії, що мріяв про велику кар’єру, був готовий будь-якою продажністю а жорстокістю купити собі сходження на новий щабель бюрократичної драбини», «англійці торгують неграми, московити торгують московитами», «з тривогою дивлюся у майбутнє. У ньому немає вітчизни».  Контрастом до сього є весела Франція – і про се свідчить діалог на митниці – іскрометний, легкий, вартісний. про нього автор мовить: «тут усі уважають своїм обов’язком відповісти на гумор гумором, проте не ображаючи».

Є у романі Віноґрадова уроки не тільки для Московії, а і для сучасної України: «влада є висловом рівнодійства цілого народу. Якщо народ не має волі, то влада деспотична», «усяка влада є тиранією, що її заслуговує маса дурнів. Володарюють мудрі негідники над отарою тупоголових баранів. Усякий нарід вартує свого уряду», «сповідь – се добре верцадло, а глянути на себе иноді буває надзвичайно цікаво», «без освічености неможливо провести реформу, без зброї неможливо її втримати», «тільки подячність потомних поколінь може слугувати нам утіхою», «жодна справедлива думка не помирає», «дисципліна має свої межі, так як права природи і свідомість мають свої межі», «політика робить володаря, а не володар політику», «геній завше живе ув осерді народу, як іскра у кремені. Необхідний тільки збіг обставин, аби іскра полимнула з мертвого каменя», «революція сама себе з’їсть».

Вивершується роман чудовою світлою повною сонця сценою радости смерти великого мислителя і героя Ніколая Турґєнєва.

Сей роман про зморшку часу – Московію – безнадійну сатрапію, що пожирає не тільки чужих дітей, а і своїх власних – велична ВНУТРІШНЯ МОЛИТВА великого письмака світового значення Анатолія Віноґрадова.

Буду щасливим побачити сей  шедевр світової літератури українською мовою.