Літній дощ розпочався швидко, набираючи сили, як пасує добренній зливі. Біле покривало води покривало настовбурчені білі каштани. Шум крапель не змогли здолати ображені автодрайвери, стовбурчачи на забрьоханому шляху. За шибкою я запрагнув виловити ледь помітні силуетики перехожих.
Вони вовтузились, як мурашва, на дім яких пролилася – неочікувано -- вода. Рятуючись од води парасольками, курточками а торбинками, вони намагалися проскочити сю негоду, аби повернути себе коханих у затишок. Погляд зупинявся то на фігурах, що метались у дощі і дощівці – там, за вікном, то на тих, що розкошували тут, у кімнаті -- на шаховій дошці.
–– Я походив, –– промовив Денис, задоволено перемістивши коня.
–– Є кращий хід, –– сухо відповів я, знов устовбурчивши погляд у дощ.
Замислений погляд шестирічного племінника перемістився із дошки на мене. Відчувалося – він очікує на підказку. Щоправда, прохань підказати на сей раз не було, але бажання моєї підтримки його не полишало. Уважно угризшись у звернутий до нього погляд, Денис чекав від мене поради.
–– Поглянь на білопільця, –– вказав я на його офіцера.
Задоволений погляд віднайшов бажане, а голос весело гуканув:
–– Шах!
–– Я заберу ферзем.
–– А не мона! –– задоволено вихопився герой. –– Бо тоді тобі мат від мого ферзя!
Успіхи хлопця росли: за пів року він зміг перемогти комп’ютер. Се не могло не тішити, бо саме сього я і домагався. Задоволення перемоги -- не користаючи з фізичної сили, якої ще й не було, підігрівало дитячий азарт.
Спозираючи на дошку, я підігрівав його інтерес. Миттєвого ходу не сталося. Мій задумливий погляд видавав задоволення собою у хлопчака. Спостерігаючи, як же я відповім на його надзвичайно вдалий хід.
–– Підказати? –– не стримував утіхи.
–– Мені? –– відступив фігурою.
–– А я заберу туру! –– вдоволено вигукнув Денис, розмахуючи здобутком.
–– А я заберу офіцера, –– без експресії перемістив короля на поле, що нещодавно займала вибита фігура.
–– Дак тура краще офіцера, –– не збавляв задоволення Денис. –– Я переможу на шостому рівні, і ми зіграємо на сьомому. Навіть якщо зіграю у нічию, то отримаю свій –твій-- комп!
Моя обіцянка подарувати йому свій старий ноут, при його успіхах – відкривала у його уяві необмежене поле можливостей. Однак, порушувати сю ідилію обмеженнями від батьків не хотілось. Бажання стати кращим на щонайвищому рівні, на яке я його надихнув, підсилювало його упевненість у скорій перемозі на щонайвищому рівні. Прагнення більшого аніж є, розвивало сю маленьку особистість, що уже не страшилась утрати вагомих бійців заради великої перемоги.
–– Се була третя підказка. На сьомому рівні – жадних підказок, і можливости походити инакше, –– остудив я супротивника. –– Буде доволі важко.
–– Я зможу, і стану щонайсильнішим!
–– А як називаються щонайсильніші у шахах?
Замислений погляд виказував, що ще не всю термінологію опановано.
–– Ґросмайстер.
–– Я знав, ––збурений тон вилився на мене, як дощ за вікном.
А за вікном дощ не вщухав.
–– Твій хід, –– вказав на поле бою.
Замислені погляди сягнули дошки.
Чи не таким я був колись? Спогади уже не давали відповіді. Мене колись батько навчав. Як я себе поводив? Тоді.
У часи мого дитинства іще не було комп’ютерів, і доводилось грати у простецькі настільні ігри. Переводити фігурки розмальованим лябіринтом, покладаючи надію на вдале число на вдало викинутому кубику – ставало малоцікаво. Коли збиралось чимало гравців, це підігрівало інтерес, але такі передбачувані ігри, де правує випадок – захоплювали не надовго.
Від шахів неможливо стомитись, так різко усе може змінитися за один хід, і се не було випадковістю. Навіть споглядання за грою уже давало насолоду, тому я так прикипів серцем до сієї покрокової стратегії. Удалось зацікавити і сю дітвору, що важко відірвати від телефонних ігор у маминім телефоні.
–– Я забрав вісім фігур, –– полічив Денис мої вибиті фігури. –– Скільки се буде хвилин?
–– Не відволікайся, –– повертаю його до реальности шахової дошки. –– Думай про перемогу.
–– Я не вИграю, –– мовив понуро.
–– А щойно ж казав инакше.
Незважаючи на сказане, Денис косився на комп’ютер, де завмерла на півдорозі до реалізації схожа стратегія. Там чимало воїнів очікувало його команд. А ще -- недобудований замок і нестримна динаміка бою. Красива картинка відволікала-манила.
–– Здавайся. Злічимо фігури, але за програш заберу три, як завжди. Даю чотири хвилини за кожну вибиту чорну фігуру!
–– Я не завершив. Виб’ю іще кілька.
–– При нічиїй – не заберу жодної, –– провокував я його гарячий азарт.
Його гаряча долонька металась над дошкою, намагаючись угадати наступний хід, що буде не гіршим за попередній.
Споглядання дощу нагадувало ту ж боротьбу, коли усе довкола обридало настільки, що готовий визнати поразку, і залишитись під непевним дахів’ям зупинки, але незламні – не здаються. З-під дахів’я виплигували настовбурчені сміливці, готові пройти некомфортний шлях до сового такого радісного а звичного комфорту.
–– НападАю, –– він пересунув коня, повторно загрожуючи пішаку.
–– Може, даси йому спокій?
–– Хороший хід – його ніхто не захищає? –– уважно приглядався, до розташування фігур на полі бою.
Інший пішак кинувся на допомогу атакованому, відвадивши ворога від нападу. Наступило затишшя, поки командарм не віднайде наступний хід.
Занадто багато роздумів, коли ходи і так видно тому, хто знає, ґросмайстер. Що ж спонукає його до роздумів? Спонтанні дії, щоб вибити якомога більше фігур?
Відчувався ріст майстерности у Дениса, але наскільки він сталий? Мотивація та сильний супротивник – заохочували продовження руху уперед. Се тішило обидвох.
Партія – все. Осилити шосту сходинку Денисові не судилося, проте се його не засмутило: на шаховій дошці залишилося троє фігурок, а се давало чимало часу пограти з комп’ютером. Виставлений таймер почав зворотній відлік – продовжилась битва, яку Денис розпочав іще минулої суботи.
Можливість зіграти у доволі складну гру, до знемоги радувала його, як колись мене гра з моїм татом. Його увагу вабить яскрава динаміка комп’ютерних ігор, але усі ростуть. Можливо, колись і він виставить перед кимось чорно-біле поле, і скаже:
"Якщо зумієш у цю гру вигравати – то осилиш будь-яку иншу».
Я знову втупився у вікно. Дощ – стих.
На зупинці стояв самотній хтось. Під полою він ховав шахову дошку. Може се тато? Мій тато.
Чи я?
Хто?
далі буде…
