Стукачі, як московські консерви у найнесподіваніші часи, вибухають мемуарами а художніми висерами, видаючи себе з головою без жодних  люстрацій: Анатолій Дімаров, Олесь Лупій, Юрій Смолич, Олександер Шугай, Леонід Кореневич, Володимир Сіренко, Василь Фольварочний  і прочая літературна наволоч. Тепер до сеї армії самовикривачів  додався львівшький піїта Микола Петренко. Природа стукача – бажання слави на рівні зі своїми жертвами. Чому? Навіщо? Природа.

ЛИЦАРІ ПЕРА І ЧАРКИ Миколи Петренка видало видавництво СПОЛОМ у Львові у 2000-му році. Добрий формат а оформлення книжки – роботами скульпторів Емануїла Миська та Івана Самотоса, а от зміст…

Цікаве свідчення Володимира Гжицького про те, що Антон Шмигельський та Любомир Дмитерко – двоє, що полишились живі а поза ув’язненням з групи ЗАХІДНЯ УКРАЇНА. Натяк доволі прозорий. Тарас Мигаль як постачальник дівчат. Цікаво про мистця Михайла Дмитренка. Ростислав Братунь – небіж Наталі Ужвій, програв двобій за університетську красуню з Валентином Маланчуком, а за дружину взяв дочку поета Миколи Шпака. Віктор Брезицький – письменник, секретар Тисменицького райкому партії, що пройшов у спілку письмаків через мішок хутряних шапок. Цікаво про Ігора Сандурського. Перша дружина Павличка була жирівкою, а від Івана Гущака дружина просто втекла. Михайло Осадчий і Вячеслав Чорновіл повернулись не до своїх дружин. Жидок Овсій Круковець   

Є цікаві речі мовного штибу: «похмільна чарка», «таріль з виноградом», «коли копаницю сіяли», «знеобачки», «кліпнули терпким оком», «почарківці», «діти вибігають аж за коворот», «чинячи вимарші аж під Золочів та Підкамінь», «журний», «перепрощалися», «велемудрого всезнавця».

Технологію роботи каґебістів зі стукачами автор знає достеменно і щиро про те оповідає: «твори якого ми зустрічали у передвоєнних журналах, студіюючи літературу у спецхронах наукової біблотеки», «окремішне становище  займали підкомандировані у письменницькі лави посадовці, завербовані каґебістами вивідники і ще подібні до них малопримітні, але міцно захищені білялітературники», «полковник із відповідного управління уточнив: кожен п’ятий столичний літератор був стукачем. У нас в Україні – кожен четвертий», «траплялося, на якісь запляновані. Але непопулярні заходи приходило якихось п’ять-шість  осіб, які мали за обов’язок відзвітувати про проведений захід», шмат про каґебіста Владіміра Бєляєва, «вийшла моя збірка в СОВЄТСКОМ ПІСАТЄЛЄ», «Є у Львові кілька вулиць, ходити по яких я не маю приємности. Та ж колишня Дзержинського – сюди у ту зовні наче й привітну будівлю викликали кілька разів, домагалися згоди на сексотство. А то викликали до квартир у звичайних будинках, там у них свої люди, і то наче явка, чи як то назвати. а вперше мене викликали як ще був студентом…», «Є якась джентльменська без угодна домовленість  не вишукувати колишніх стікачів, не робити спроб розправи  з будь-ким, хай те все відходить у минуле, забувається, досить засудити саме явище, ту страхітливу систему», «то стало часткою ментальности багатьох із нас», «перед виїздом інструктувало нас кадебістське начальство», «кадебістську газету ВІСТІ З УКРАЇНИ», «Павла Мурашка на допит, мене ж відпускають», «очолював групу секретар ЦК Скаба, з ним його заступник Кондуфор», про відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку у Шешорах мовить і Леонід Кореневич у своїх мемуарах, «великий цикл на викриття бандерівських злочинів», інвективи проти бандерівців на користь мельниківців.

Вигороджування від ЛІТЕРАТУРИ ЯК ЗЛОЧИНУ Олеся Гончара – неоковирне і невдатне. Благо, сам Гончар полишив після себе море щоденників, де показав себе сповна. Огиду викликає і одверте захоплення ушануванням себе самого у Стрию видатного українського графомана Віктора Романюка.

Цікаві свідчення про сидільців у радянських таборах – Володимира  Гжицького, Остапа Вишню, Андрія Патруса-Карпатського, Бориса Бобинсього, Тараса Мигаля, Івана Гнатюка, Григорія Нудьгу, Юру Шкрумеляка.

УспіХУ І ПРОСЛАВЛЯННЯ – сей красномовний приклад авторської глухоти яскраво передає сутність книжки Миколи Петренка.