1.

Ставок став оком зими,

порталом у Задзеркалля,

ще крок - і зникнемо ми

в німих прокляттях-проваллях,

у безвісті - без віків,

без знаків-дороговказів…

Ставок наш уже змілів,

завмер у минулім часі…

В безчассі… Plusquamperfekt?

Кого і коли шукати?

Уникнувши схем і сект,

спіткнувшися об цитати,

злічивши ґулі й синці,

роздерши на клапті душі,

дістати зісподу оці,

оці лиш… на вербі груші…

 

             2.

Мені б тиші правічної - з глибини,

у дуплі у вербовім вигойдувать сни,

прокидатись з пташиними до-ре-мі,

жити в тілі, як в храмі - не як в тюрмі,

із якої вихід завжди один;

чути-бачити-знати:

буття - це плин

неймовірностей-митей,

цілунків-днів…

Доки мружишся -

день твій вже відгорів,

відлетів з журавлями в останню путь

і гукає здаля:

“Курли! Забудь!..”

- - - - - - - - - - - - - -

А ти попелом став

чи когось зігрів -

те спитаєш у вітру

й торішніх снів…

 

           3.

У цій божевільні, яку Ти

чомусь називаєш світом,

не кидай мене, Господи,

молю, благаю!

З людьми я ще якось впораюсь:

щó мені з ними ділити?

А от з собою - не можу:

я є чи нема - не знаю.

Де моє тіло, Господи?

Невже оце лиш - навіки?

Чому я щоночі бачу

тих, хто вже не поверне?

Чому цілунки дитячі

не правлять мені за ліки

і не ростуть із мене

ані кукіль, ні зéрно?

Чому я у кожен ранок

сходжу, немов на плаху,

а кат все гострить сокиру,

всміхаючись білозубо?

Дай мені сили, Господи,

зібрати всі свої лахи

і вийти з цієї планети

туди, де ангельські труби…

Я ж твоя недоріка,

в своїй мализні велика,

живу - й не навчуся жити.

Радіти.

Співати.

Любити.

Зірки в долонях тримати.

Мовчати.

Молитись.

Мовчати.

...Я…

...Ти...

...Господи…

 

           4.

Осінній день

протяжний, наче крик…

Світанок так повільно сутеніє,

що хочеться йому допомогти

і вимкнути

лимонну люстру в небі…

Як холодно!..

Я жабка.

Не царівна.

Здається, що корони не було.

А може, й зовсім

не з цієї казки…

 

           5.

З циклу "Мій сад. У пошуках гармонії"

          1

Спить сад.

Опустилися плечі дерев.

Вуста заніміли.

Навіки?

Не плач!

Тут нема Снігових королев -

Тут все лиш стулило повіки.

...На хвильку.

На мить.

На коротке "пробач",

Аж поки не збудить веснянка.

Синичку годуй.

Душу грій.

І не плач!

Найважче - чекати світанку.

 

            2

          ...вже сон-трава перецвітати стала;

          от-от зозулька маслечко сколотить,

          в червоні черевички убереться

          і людям одмірятиме літа...

                            Леся Українка,

                            "Лісова пісня"

 

А травневий сад - мов наречена,

на яку аж боляче дивитись,

бо такого щастя не буває

ні в казках, ні в снах -

хіба у мріях.

Я торкаю пальчики у вишні:

“Як Вам, панно, спалось-зимувалось?

Чи нічого не болить Вам, панно,

коли вже зозулька в черевичках?”

Бджоли обціловують пелюстки,

дякують за сонячне причастя,

тішаться, що вишні - лиш початок…

Буде учта.

Й співи солов’їні.

Й диво у калиновій колисці.

 

...Молодість моя - той сад травневий.

 

                      3

Прямо в твої долоні

яблуком впала серпневим.

Солодко... Як же було мені,

як же було нестерпно,

мрячно, і лячно, і холодно

жити було без тебе...

Осінь засипле золотом

і розхитає небо.

Осінь - це десь далеко.

Дощ - це щось нереальне.

Ти - мій ніжний лелека.

Руки твої - фатальні.

Впасти в них, як у кошик,

кішкою там згорнутись.

 

Крапка.

Скінчився пошук.

Бажано посміхнутись.

 

 

                          6.

                            Д.

Я тобі пахну морем,

Ти мені - шоколадом.

Небо п'янке, бузкове,

Сонце ще молоде...

Ми ще такі наївні,

Ладонько моє, ладо,

Мудрість прийде з роками

(Добре, якщо прийде...)

Щастя іще у мріях,

Відчай уже у шрамах,

Доленька - на долоні

Лінією життя.

Хочеться так багато,

І щоб живою - мама...

І підстелить соломки,

Так, щоб без каяття...

Можемо політати?

Крила такі прозорі,

Очі твої - бездонні,

Музика - у струні...

Море - на Оболоні,

Ладонько моє, ладо,

Серце твоє - в долоні,

Сонце твоє - в мені...

 

               7 

                                                        Д.А.

Коли твоя пам'ять стане іржавим ключем,

настільки іржавим, що просто бери та викинь,

і рани усі - та що там! - жодна не запече,

бо біль - це про тих, хто є, а ти привид, із січня в липень...

 

Коли твоє завтра кричатиме: "Не старій!" -

а ти їй: "Дитино, мене вже давно немає!"

Це вітер пекельний з нас видув залишки мрій.

Це наше безвір'я відбитки наші стирає...

 

Коли від тебе залишиться тільки корч,

а стовбур давно буде зрізано, як і галуззя,

коли з найвищої скелі покотишся сторч,

промотуючи кіноплівку: кохані-родичі-друзі...

 

І все-таки - Сонце!..

Воно у серці було,

його ми згадаємо там, на своїй Голгофі,

і пісню останню, й останнє в руці тепло

залишимо світу - він нас пожаліє...

Трохи...