Циганка-ніч

 

І ніч.

І день.

І мерехтлива вічність...

 

Розпатлані від вітру вечори

Закутались, поплентались до річки,

Щоби піджать до засвітка снопи.

 

Стояв туман роїлась, косовиця,

Зірки спливали з глиби конюшин,

Торкнувся вечір рогом журавлицю,

Всотавши сонце у терпкий полин.

 

Воронням чорним темрява гірчила,

Чорніло все, ятрилися сади.

Циганка-ніч скидала свої крила

Із чорних пліч до синьої води.

 

Знімала крила,  терпко замовляла,

Кляла святі і грішні небеса .

Циганка-ніч крізь просвіток згорала,

Бо їй самотній стрілася біда...

 

І так,

І сяк,

Крізь волохату вічність,

Ішли циганки темною ордою.

І лиш одна зустрілася з бідою...

 

 

 

 

 

Почую дощ.

 

Почую дощ.

Він мовчки прийде знову .

Прослухаю несказану печаль.

Не знаю слів і незнайома мова,

Та й  сивий погляд, схований в туман .

Все плаче дощ. Він падає і плаче,

Тікає люд, змотавшись  у плащі.

А я стою і дощ стоїть, тим паче,

Беззахисно торкаючись  душі.

Йому вже літ незліченні мільйони

І він омив а чи не всі стежки.

Та досі дощ боїться камертону,

Бо той відчує слізні балачки.

І я стою і слухаю ,і плачу,

І ловлю мить у себе у душі,

Бо дощ  піде і я лишень побачу

Його печалі рано в спориші.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Балада про митця

 

Приходив знову образ серед ночі.

Замріяний, напружений присів...

Дивився довго в світло-сірі очі,

Немов побачить в них когось хотів.

 

Схилився сивий з янгольським обличчям.

Глибокий погляд, біла борода...

Художник,певно, з іншого сторіччя,

Але душа ще досі молода.

 

Він виглядав і кликав у картини,

Він все казав: "У них моя душа,

Не залишай їх просто над каміном,

Хай їх не палить променя межа!

 

Нехай цвітуть на них вишневі схили,

Хай майорить Богдана булава!

Живе художник у своїх картинах,

Живе поет допоки є слова".

 

І є така старенька біла хатка,

Де пан митець народжує дива...

Немає хатки, залишилась згадка,

Нема митця, а ось душа жива!

 

 

 

 

 

 

 

 

 Було і є лиш небо наді мною

 

Було і є лиш небо наді мною,

Де Донателло зваблює мадон.

Було і темне, й пахло лободою,

Було й таке що зводило у сон.

 

Було рожеве і було бузкове ,

Шевченкове і Лесине було.

Було те небо ніжно-пурпурове

І просто небо теж, скажу, було.

 

Було глибоке і таке примудре,

А зараз небо - просто голубінь.

Подивлюся  - воно уже бездумне,

А озирнусь - від нього тільки тінь.

 

Раніше й зорі падали в долоні

І три години мліли у воді,

А зараз небо  - наче у полоні,

Повзе й повзе, замріяне в собі.

 

Мабуть, і небо марить про свободу,

Воно самотнє ходить  навкруги.

Було колись і небо для народу,

Та їх обох скували в ланцюги.

 

Таких великих і могутніх звірів

Було так легко підкорить собі.

І стало небо лиш безодня сіра,

І став народ молитись на панів.

 

 

 

 

 

***

 

Втомилося сонце .

Дрібна суєта

Впивалась у вени  блакиті.

Тікали слова і чимдуж від пера ,

А думка з’являлась щомиті.

 

Приходила тихо,

Раптово ішла ,

Боялася віршем лишитись.

Від простору того німіла душа

І в небо злітала молитись.

 

 

 

***

Як гомоніли довго про народність,

Про ідеал чиновника плели!

І лиш тоді, як треба була совість

Її запхали ми  в товарняки.

 

І боляче, і сумно, і печально,

І так безглуздо вірить в чудеса!

Сьогодні легко  —

завтра ж так безжально

Гримітимуть над нами небеса!

 

 

 

 

 

 

 

***

 

Була гроза і ніч така холодна ,

Так жалісно потріскував камін.

І десь з глибокої безодні

Тікали душі

Мов би навздогін.

За ними рвавсь якийсь загін

Безлицих янгольських істот,

Царів великого царя.

І чи зоря, чи, може, не зоря

Зганяла душі в озеро омани.

І в тій брехні, облуді й мані

Вони стлівали... Вони співали

І так із горя в пекельному болі

На дні озера, наче на полі

Вони сіють пшеницю прозріння.

Серед ниви, що плаче покосами,

Душі рано вмиваються росами,

Бо вже в озері зчахла вода .

Яка радість, як піде гроза

Лиш тоді окаянні нап’ються.

Потім вмиються й розійдуться...

Як же хочеться цю грозу ,

Щоб забути гірку сльозу,

Що виймає із мене душу ...

Я замовкнути знову мушу ...

 

 

 

 

Про мову

Ну, що робити? Що тепер робити?

Не мажеться на хліб ніяк ця мова,

чи, може, скибку часником покрити

й насипати старенької полови.

 

Не нагодує, кажуть, моя мова.

їм їх язик смачніший видававсь,

як їхній місяць в небі волошковий

у їхній зраді вранці захлинавсь.

 

Ну, де ви бачили такий народ?

Що рідну мову розіп’ять готовий

і що кричить, мов зранений пілот :

«Мне помогите я ведь здесь не вольно».

 

Та не тримав тебе ніхто тут, друже!

І запевняю, що й тримать не буде!

Хай виє вітер і в зимову стужу

виносить вас, здуває хай відсюди.

 

Не нагодує мова! — гаслом стало.

та був сказав, колись так мудро дід:

я буду жить й жувать свободи сало

допоки серце кріпке, мов граніт.

 

Завжди лилася мова солов’їна

В широких жилах прадідів моїх,

І наша гідна слава України

Гриміла світом, збуджуючи всіх!

 

Я вічно житиму  з своїм народом

і першим  я поляжу за свободу,

чи серед річки, а чи серед броду,

я душу й тіло віддаю за мову.

***

 

Стояли ми і слухали грозу.

Стукочуть бляшки. І сльозу

спускає віттями береза

до полину.

І грає дощ мелодію рясну...

І крізь весну,

і крізь тюльпанові дзеркальця

стікає дощ крізь пальці.

 

 

 

****

Бережіть свої душі у цій безкінечній грозі,

і навчіться знаходити щастя в найменших дрібницях,

не розмінюйте серце в отих безвідмовних крамницях,

і радійте грозі,

                               і радійте росі,

І радійте сльозі, що вона не остання стікає!

 

 

 

***

 

Стоїть в задусі тридцять третя ніч...

Як я без Вас... Без Вашої усмішки.

Так швидко дні минають, йдучи пішки

і ночі сунуть тихо без обличчя —

стікаю мармуром весняного узбіччя...

Стоїть в задусі тридцять третя ніч...

 

 

 

 

 

Крильми тріпоче стомлене вечір’я

 

Крильми тріпоче стомлене вечір‘я,

Сховавши очі з горя під вуаль.

Болить йому галактика й сузір’я,

Болить йому забута ним печаль...

 

Цей частий гість, моя вечірня мана,

Приходить тихо й плаче у вікні.

Чи справжній він, чи лиш моя омана,

Яка ввижається увечері мені?

 

Його похмурі очі, як те небо.

Болюча скрипка квилить у руках,

Напевно, це вже звичка чи потреба

Стрічать світання у його очах.

 

В чужих садах і на чужій землі,

Де я не свій, де слово не моє,

Куди лиш вечір лине на крилі.

Сказати, щось незвідане мені.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

 

Ввімкніть мені прадавній патефон

й мелодію тюльпанових платівок,

щоб голка бігла нотами крізь сон,

немов приємний спогад від листівок.

 

Таких пошарпаних у жовтому конверті,

де сльози по підкреслюють слова.

На клаптику паперу букви-сантиметри

мені писали Ви ледь не щодня.

А я писав, писав... Та майже щогодини

листи в шухляді вдало сортував.

Де ж загубились Ви закохана, людино?

Мій лист адресу іншу б відшукав.

 

А так ні вісточки, ні звісточки

давно від  Вас нема,

а вже ж весняну гілочку

покрила сивина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 У мене є поезія…

 

 

У мене є поезія – це все, що в мене є...

Єдина хто не зрадить і  в душу не плює.

 

У мене є поезія - бузковий оксамит,

Вінок з весняних пролісків, і кришталевий щит.

 

 

У мене є поезія - душі безсмертний крик.

Сіяй, моя поезіє,  немов травневий блік!

 

У мене є поезія й з паперу бронещит,

Гостре перо, як лезо знущається й мовчить.

 

Прошу тебе, поезіє, залишся при мені!

Допоки дзвін лунатиме в гарячій голові,

 

Допоки кров торкається зухвалої струни.

Прошу тебе, поезіє, живи в мені, живи!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

 

Ти не вірила...

я кохав

Серед буднів лихих, однолицих,

Я надіявся, мріяв, чекав.

Затерав циферблатові цифри...

Я затер їх...

лишивши стрілки.

Та ввірвалась раптово весна,

І заграли бузкові сопілки.

Циферблат, відновивши сповна,

Щоб я знов рахував хвилини

В безнадії томливого дня,

Щоб збирав на вікні сльозини

Сивочолого звіздаря,

Щоб в туманній колисці вечора,

Розгорнувши старий буквар,

Прочитав, що всі цифри приречють —

Так писав невідомий лихвар...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Бузкова феєрія

 

Напнувсь бузок раптово і нежданно —

лавина біла вперлася в тини.

Була це казка, чи якась омана,

чи  примха вередливої весни?!

 

Феєрія рожево-фіолетова,

нектар-вино упоює джмелів,

Бузковий дід, напевно, з Жашкова

за ворітьми замріяно присів.

 

Він весь рожевий з синіми очима,

легка свитина листям поросла,

маленький клунок цвіту за плечима

і по коліна біла борода...

 

Джмелі, джмелі, метелики, кульбабки,

бузковий дід, в ріллі його лице.

Літають бабки, сиві, білі бабки

і пахне сонце нашим споришем!

 

 

 

 

 

 

 

***

Прийшла самотність — гримнула  дверима.

Містичний протяг нерви лоскотав.

Я не просив , я не шукав її  очима,

Сама прийшла, завдавши свій удар

А ні синця, ні шраму, а ні сліду,

На тілі не залишила вона.

Лиш душу скаламутила, як воду,

А потім поклонилася й пішла.

 

 

 

 

 

***

 

Під ритми шаленого міста,

під дикі пульсації хмар

стояло невинне дівчисько

в безодні безлицих примар.

Такі очі її яскраві,

таке тіло її просте,

чи загубиться в світі лукавім,

чи між руки дівчисько піде?

А, чи, може, ще буде поетка

зорельотом злітать в небеса!

Чи народиться в ній естетка

І безсмертною стане душа...

І померло у світі дівчисько,

не тіло померло — душа...

Опустилась у місті так низько,

що продалась мужчині в літах.

 

 

Чорнобиль

 

А вишні цвітуть білосніжними ріками,

І рано росами плаче бузок...

Тридцять третя весна над Чорнобилем

Продзвеніла в пташиний дзвінок.

 

І такий вже весняно-полив’яний,

Забряжчав по бруківці дощ.

І такі вже чудесно - радісні,

Усміхалися плити площ.

 

Все сховає природа. Залікує біду.

Посміхнеться кульбабка ласкаво.

Тільки груші схилились у воду сумну,

Що аж сльози стікають нектаром.

 

І тюльпани, почавши червону атаку, 

Над реактором сонцем зійшли...

Гіацинтовим  сонцем  розп’яття

Тисячі молодих ішли....

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

                       До Є. Г.

Ідуть дощі...

Тріпає вітер в небі хмари,

Крокує люд по тротуарі. 

Біжать дощі...

Стікає крапля по вікні

І плачуть яблуні сумні

Їх б’ють дощі...

О як скучаю я за  Вами

І як люблю безтями Вас...

Забили дзвони,

плачуть храми

і плаче дощ, 

і я за Вами...

 

 

Люблю я Вас…

                              До Є. Г.

 

Сьогодні Ви наснилися мені,

Такі чарівні і такі жадані.  

Напевно, слів не вистачить душі,

Щоб описати запалу оману.

Сьогодні Ви прийшли до мене в сон

І усміхнулись  сонячним промінням. 

Нехай гроза танцює в унісон

Із вітром, граючись весняним гіллям. 

І хай їх цвіт осипить нам стезю, 

І хай спориш лоскоче мокрі ноги

Люблю я Вас, люблю я Вас, люблю,

Тримаю руку, йдучи у дорогу...

І не важливо, як, куди і звідки

Люблю  я Вас ідучи у засвітки...

***

                                      До Є. Г.

 

Біжить рядок рядкові навздогін,

Строфа цвіте бузковим оксамитом.

Від запалу моїх зухвалих рим

Тріщить перо в небесному зеніті.

Пишу я  Вам, я  думаю про Вас,

Про Ваший сміх і очі зеленаві.

Нехай той час, що розлучає нас

Загубиться у скошенній отаві!

Я думаю про Вас, пишу я Вам,

Я Вас готовий вічністю кохати.

Не вірю я розсіяним  рокам,

Що пишуть час в небеснім циферблаті...

Пишу я  Вам, пишу я все про Вас, 

Про Ваший сміх і очі зеленаві.

Люблю я Вас ! О, як люблю я Вас

І Ваші очі кольору отави!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

 

Старенька яблуня, укутана журбою,

Стоїть самотня десь в чагарниках.

Зігріта  лиш сухою лободою,

Свій цвіт згубила глибоко в віках.

 

До неї сонце промінь не кидало,

Не майоріла голубінь небес.

Лишень схилялись зорі  і мовчали,

Позавмиравши в позі арабеск.

 

Сідали хмари чорною зигзицею,

Рябеньке гілля груди обпіка.

Блукає вітер тихо із рушницею

Й повільно гілля сиве обсіка.

 

Вона ж бо мати, а сини в дорозі,

Вона їх через гілля вигляда.

Вночі схилилась, молиться до Бога

І з горя зорі воском залива.

 

Старенька яблуня, укутана журбою,

Стоїть самотня десь в чагарниках.

Зігнулася від горя, аж дугою

Й чекає сина в смутку на бруньках...