Інформаційно-аналітична агенція НАШ ЧАС видала 11 років тому повістину Анатолія Горового ПЕРШИЙ ІКОНОПИСЕЦЬ РУСИ – АЛІПІЙ.

Повістина цікава, самобутня, вартісна.

Чим?

Містить чимало історичної інформації про Київ: «Київ здавна – місто-сад, місто-парк. До слова, сад у християнстві був символом раю. Недаремно ж видатний австрійський поет Райнер Марія Рільке уважав Київ містом, найближчим до Бога», «дороги зумисне псувались, щоб швидше ламались вози, на яких купці везли свої товари. Адже, що з воза упало на землю феодала, ставало його власністю.  Прислів’я ЩО З ВОЗА УПАЛО, ТЕ ПРОПАЛО завдячує саме цій обставині», «донька французької королеви Анни Едиґна наважилась на втечу до казкового Київа, який вона знала з оповідей своєї мами. Едиґна поспішала до Київа, як до живодайного джерела», «Аґапіт уважав, що людину потрібно лікувати тим, що вона їсть», «Володимир прийняв Христа з власної волі через внутрішнє осяння розуму», «легше посісти київський стіл, аніж відчути себе Великим князем у стольному граді».

Містить чимало інформації про техніку іконописання в Україні та про  духовне підложжя іконописного мислення: «доторкався до того світу, який жив ув іконі», «така фарба називається темперою», «ікону Богородиці – Єлеуса (що означало замилування)», «греки іконописання називають ізоґрафом. По грецькому ізо – подібні а ґрафо -- пишу », «Юдейська традиція заперечувала можливість створення зображення Божества, оскільки Бог є недосяжним для людського розуму. Людині лишається тільки слово, заповіт, який дав сам Господь – і це єдине, що потрібно вшановувати. Але церковний діяч Іван Дамаскин заперечував цьому, наголошуючи на здатности людини мислити образами і символами. У цьому полягає пізнавальна властивість людської душі». «образом може бути зображено все – стверджував Іван Дамаскин – а також Бог, який реально утілився у людську плоть, а також безтілесні духовні єства, як янголи, даймони, душа», «образ Ісуса Христа  -- це водночас образ храму, у якому живе дух святий. Так само постать Богородиці символізує суть земної церкви», «в іконі немає місця для почуттів, суєтности – а лиш спокій, надія», «качка чи гуска – то вже образ води; кінь—то вже сонце, а всілякі звірі лісові, то перевертні», «у свідомости народу Оранта часто зливалася з образом Богині-Берегині», «коли настрій молитовний, то це передається іконі, і люди краще її відчувають», «Аліпій поволі готував дошку, левкасив, продряпував малюнок».

Містить чимало житейських, філософських та художніх істин: «Краще, княже, правда, якою б вона не була, аніж непевність», «не до ікони моляться вірні у церкві, а через ікону звертаються до Господа», «тільки людина може змінити щось у цьому світі», «ось у чому подібність до Бога – у здатности творити», «так завжди буває: кращі гинуть, а ті, хто вистарався вижити, здобувають собі славу та користь», «Людина – це не слова, які вона ладно стелить перед зустрічним, це її вчинки», «славлю волю Права, закону. Знаєш таке православ’я?  А Прав велить допомогти тому, хто потребує допомоги, і велить не питати, хто та людина і що за допомога має бути», «птаха ми не пізнаємо з його лету, а коня – з його бігу, а суть віри – з того, як чинять її послідовники», «оця травинка цілюща для людини, але тільки тоді, коли її пропонувати потроху. Надмірність же її згубна. Так і в людини, гордість може стати гординею, любов до волі – сваволею, доблесть та мужність – жорстокістю та розбійництвом, обережність -- боягузством».

Є у книжці чудові словеса та образи: «словопорушник», «трішки вчувалася у тій духмяности гіркота трав, чия цілющість у надмірности ставала трутизною», «варягом, тобто ворогом, чужинцем», «різкі оживки», «розтягнулись у тонкій, мов нитка, посмішці».

Цікавим для подячного читача слугуватиме останній розділ книги, у якому подано огляд пост-аліпієвського розвитку українського іконопису.

Попри чудовий стиль і зграбну художньо-документальну оповідь, до книжки вкралися недоладності, які, сподіваюсь, буде легко виправити при подальшому перевиданні твору:

«розглядаючи дошчинку» -- чується двозначчя. Варто ужити дошечку, дощечку.

«Мокша» -- українською Мокош.

«кияни» -- київці.

АвтоглухОти – «чи ж», « маЄ БУти», «страХУ І покорІ БУде».

«звички» -- звичаї.

«Київська Русь» -- московизм. Нема иншої Руси аніж Київська, тому просто Русь.

Працю Анатолія Горового важко переоцінити. Хай працює і пише про багатьох діячів української культури – для теперішніх і прийдешніх шанувальників як українського мистецтва так і українського красного письменства .