(душевні записки)

Світлій пам’яті
Петра Амосовича Заруденського
присвячую…

1

Не знаю достеменно, який він — Божий рай.

Не бував.

Не довелося…

Либонь, ця місцина дуже-дуже красива. Там значно краще від того, що я можу уявити у найліпших, найрозкутіших фантазіях. Хоча фантазія в мене таки бурхлива, але все ж…

А може, там все значно, значно простіше, ніж здатні уявити люди?! От матері на дев’ятий день після смерті батька наснилося, що він завів її до сліпучо-білої кімнати з височезною-височезною стелею, посеред якої стояло воістину королівське ліжко із справжнім балдахіном. І нібито батько зітхнув задоволено: "Отут я нарешті відпочину…"

А він і справді прожив дуже-дуже важке життя — та не про нього зараз мова.

Просто вірю, що там, у раю Божому, під покровом Його Шехіни[1] знайшлося місце і для мого покійного батька, і для інших померлих родичів та друзів, за яких молився і молюся Всемогутньому.

А ще — для пересічного українського бомжа, який за життя звався Петром Амосовичем Заруденським.

Про нього знаю не так вже й багато. Точніше — тільки те, що зміг дізнатися протягом декількох років знайомства… або ж тільки уявив, що знаю?!

Такі справи…

* * *

Поганий початок виходить!

Поганенький.

Хиленький…

Та й загалом, навіщо згадувати про цього дідугана?! Теж мені persona grata — український бомж! Та їх он на кожному розі повно. Удень особливо попід церквами та капличками, вночі — на законсервованих до кращих часів "довгобудах", по підвалах…

А іноді навіть у твоєму різному під’їзді. Заходиш увечері — вже сидить на картонці та слізно благає:

— Синочку, не гони, дай нічку лишень спокійно поспати!

Що з таким поробиш?! Хтозна, порядний він чи ні… Бува, винесеш небораці поїсти-попити, а на ранок на сходах від нього лишиться якесь дрантя та купка з калюжею. Ходіть, шановні мешканці, нюхайте, тільки дивіться, не вступайте!.. А бува й зовсім навпаки: переночував і забрався геть, не тільки винісши усі свої драні бебехи, але навіть не заблювавши сходів.

Всяке трапляється. Як кажуть: було — та й загуло.

А все ж про Петра Амосовича розповім трішечки докладніше.

Не знаю, чому саме про нього.

Просто…

Просто почав оці "душевні записки" карябати, а післязавтра ж — друга річниця Помаранчевої революції, якої бомж мій чекав, чекав, а все ж таки не дочекався.

Ймовірно, не дожив…

А може, ця стара диктофонна плівка…

* * *

Прогулюємося площею біля відновленого Михайлівського Золотоверхого монастиря. У моїй шуйці — диктофон найкращої українсько-єврейської виробничої компанії "Панас & Соня"[2]. Спекотна літня днина, сонце немилосердо шкварить з майже білого неба, зараз би на Дніпро… Але не можу — бо робота: інтерв’ю з "бомжем-хранителем нацiональної духовностi"!

Так і назву цей матеріал згодом…

— А про що мрієте от найбільше у світі — а, пане Петре? — запитую, приязно всміхаючися, але хитро примруживши ліве око.

— Про що?..

— Так, от зараз.

— Ой, Тимурчику! — Петро Амосович тяжко зітхає і якось приречено сплескує руками. — Знаєш, от якби ж мені зараз хто велосипеда купив…

— Вам — та й велосипеда?! — дивуюся щиро. — Чого це раптом?!

— А ти знаєш, який я непосидючий?! Якщо чесно, то мені завжди кортiло об’їхати геть усю Україну! Усі області, міста, села… Це ж наша земля, Тимурчику. І до чого ж вона прекрасна, Боже ж мій!..

Отакої!!! Уявіть лишень: ледь-ледь добродій ноги переставляє, годується від коштів, отриманих за здачу склотари — а думає про всеукраїнську велосипедну подорож…

Дивина, та й годі.

— А ще мрію, щоби пiсля смертi мене поховали б на батькiвщинi, щоб могилку викопали бiля материної… — веде далі Петро Амосович, не звертаючи уваги на мою замисленість. І одразу ж додає засмучено, немовби вибачається: — Та воно ж якраз навряд. Я ж один у цьому світі, мов перст, помру пiд парканом — а-а-а, кому воно треба!..

Бомж безнадійно махає рукою.

* * *

Нещодавно розшифровував аудіозапис чергової прес-конференції чергового видатного рятівника багатостраждальної нашої неньки України. Як раптом між двома фрагментами пресухи промайнув випадково збережений попередній запис. Так буває, коли "залипає" відповідна кнопка… Тож диктофон фірми "Панас & Соня" солодкоголосо обіцяв рай усім, хто повірить сяким-таким обіцянкам-цяцянкам, як раптом мовив до мене знайомими голосами минулого:

"А про що мрієте от найбільше у світі — а, пане Петре?"

"Про що?.."

"Так, от зараз".

"Ой, Тимурчику! Знаєш, от якби ж мені зараз хто велосипе…"

І знов пішла пресуха…

Рубато чізо!.. Терци ма форте!..

Миттю вимикаю диктофон.

Кретіно проксімато!.. Анкоре а міа ларінгс!..

Хапаю футляр від касети.

Куартеме де дьябло!.. Бартіссімо делла куенте перкуцці!..

Яку ж це стару плівку я щойно перетер?!

Ва бене…

Так і є: бездумно, поспіхом закреслений напис на вкладеному до футляру папірці сповіщає, що лише тиждень тому тут було інтерв’ю з бомжем Петром Заруденським. А тепер — пресуха цього… як там його?! Коротше кажучи, чергового рятівника України, котрий так і не вирішить надважких задач, нагромаджених невблаганною долею на його тернистому життєвому шляху. Тому він невдовзі пересяде з одного високого крісла до іншого — ще вищого. До того ж, значно ширшого — бо сідниця надто виросла.

Коротше, пресуха є.

Натомість інтерв’ю мого друга бомжа — стерто.

Окрім жалюгідного фрагментика.

Що ж, очевидно, так і має бути. Така наша доля: голосом минулого передати товаришеві останній привіт — і розтанути назавжди…

Але хоча живі слова стерлися з аудіокасети, поки що лишилися спогади у пам’яті. Оскільки такий носій не надто надійний, спробую продублювати все, що й досі не забув, на папері.

Точніше, на комп’ютері…

прикріплено файл "nebomgtima.doc"скачати >>