Якщо ти помітив, що скачеш на мертвому коні – злазь.

Індіанська мудрість

Ще вчора падав дощ, а сьогодні дерева знову білі. Такий білосніжний ранок… Як так? Зима якась дивна. Сніг і дощ, дощ і сніг. Я йду на базар.

Невеликий стихійний ринок розмістився посеред трамвайних колій, на задвірках мого району. Оминаючи сірі будинки, зупиняюсь біля  новобудови, яку роками не можуть добудувати. Згорблені робітники не посміхаються мені. Якісь люди ходять довкола великої ями, де з сміття, пилу та попелу має постати їхній дім. Я бачу базар…

Здалеку видніються торгові ряди, прилавки, столи, але їх небагато. Сірі люди продають сірі речі. Дахи покриті снігом, білий сніг поверх ржавих листів бляхи та побитого шиферу. При вході стоять великі металеві ворота, петлі врослися у стовпи і будуть тут вічно, доки якийсь чоловічок не поріже це все і не здасть на брухт. Вони й так тут для краси, їх спокійно можна обійти через трамвайну колію. Тут ніколи не було базару, але зараз він є.

Біля воріт стоїть дівчина, дуже вродлива, з темним прямим волоссям і карими очима. Одяг у неї не сірий, вона дисонує з усім, що її оточує. Тут таких не буває… Цікаво, що вона тут робить? Дівчина заглядає кожному прямо в очі, погляд її неможливо витримати, сьогодні ще ніхто не витримав, ніколи ніхто не витримував, але… Вона впевнено та розмірено, дотримуючись темпу, витримуючи інтонацію дикторки вечірніх новин, говорить прекрасно поставленим голосом.

– Я колись збожеволію і ви всі про це дізнаєтесь.

Від її голосу ворони злітають з дерев, кружляють, а потім повертаються у свої гнізда, якими щедро обліплені всі навколишні дерева.

– Я колись збожеволію і ви всі про це дізнаєтесь.

Вуличні пси, великою зграєю перебігають колію і зникають у засніжених кущах, збиваючи з них сніг. А тим часом сонце виходить з-за хмар.

– … колись збожеволію і ви всі про це дізнаєтесь.

Така красива дівчина, цікаво, що вона тут робить? І що вона продає?

– … ви всі про це дізнаєтесь.

За воротами стоїть інша дівчина, прикриває лице рукою, точніше, закриває око. В неї під оком –величезний ячмінь і вона тремтячим голосом просить перехожих плюнути їй в око. Всі, хто проходять повз, охоче їй допомагають. І я  допоміг, плюнув у її неймовірно блакитне око.

За першим прилавком сидять четверо чоловіків та грають в карти. Насправді вони продають спирт, але просто так не купиш. Для цього необхідно знати кодове слово. А вже після першої купівлі, вони охоче приймуть тебе до себе і дадуть тобі в руки карти. Шукай слово.

Колія гуде і мов страшний звір, їде трамвай, старий і ржавий. Повільно похитуючись, в'їзджає на базар. Продавці відсувають свої столи, які зараз майже на колії. Вже знайомі чоловіки переносять свій стіл, карти падають на землю. І вони топчуть королів, вдавлюючи їх в землю, обличчям догори. Трамвай проїхав і всі речі повертаються на свої місця, королів піднімають та кладуть на стіл. Через сім хвилин трамвай повертатиметься і все повториться знову. Сім хвилин, як…

Стара жінка продає пошарпане розп'яття з могили батька, каже., що в неї більше нічого нема, але вона бреше. Вона ховає золотий ланцюжок під шарфом, а перстені на пальцях – під рукавицями. І каже, що в неї більше нічого нема, лише це пошарпане розп'яття. Сусідка , яка продає землю, попиваючи чай, радить їй.

– Ти б його сріблянкою  помалювала, так можна дорожче продати.

Один з картярів, випускаючи дим з легень, кидає карту на стіл і так само кидає слова.

– Краще б ти його пофарбувала і залишила на цвинтарі.

Але жінка його не чує, їй треба продати. В неї більше нічого нема.

Сусідка допила чай і викинула стакан під стіл. Вона продає землю, не просто землю, а землю з могили святого… Товар користується попитом, люди купують її, як лікарство. Втирають у свої гниючі рани, глибокі порізи, жадібно ковтають її при інших хворобах. Вдихають блаженність цієї землі, носять її в собі. Ця земля чудово продається, але домовину святого вже видно, текстура дерево виривається на світ. Монахи скоро залиють усе бетоном. Чи можна втирати у рани камінці? Що тоді будуть купувати?

Я не встиг роздивитися всі товари, бо довго дивився, як чоловіки грають у карти. Вони добре грають. Цікаво спостерігати, особливо, коли вони не підняли одного короля. Король і зараз лежить на землі. Брудний, хрестовий король. А без нього вже інша гра .

Потім я підійшов до старого діда, поглянути, що продає він. Старий стоїть за столом зі срібною бородою та з обличчям неприроднього кольору. Срібне волосся неохайно виглядає з-під шапки. На столі перед ним лежить велика рибина. Короп, дзеркальний короп. Десь під три кілограми. Риба мертва і несвіжа, покрита білим слизом. Риба з білими очима. Старий говорить до мене

– Хлопче, купи у мертвого чоловіка, хороша риба, свіжа, я її тільки вчора зловив. Купи рибу.

– Вона не свіжа. Мені не треба. Дякую.

– Купи, не пошкодуєш. Навіщо вона мені? Навіщо мертвому чоловіку риба, особливо, якщо у мене нема шлунку. Купи коропа. Недорого.

І я не знаю, що йому відповісти. Всі навколо нічого йому не говорять, наче він продає, щось звичне для них. Наче він продає хліб, або цю ж рибу, але живу і свіжу. Але навіщо мертвому чоловікові риба? Але навіщо мертвому чоловіку гроші? Що треба мертвому, щоб бути щасливим…

День скоро закінчиться, а я нічого не купив. І всі ці люди думають, що в мене можна взяти. Вони шепочуть, мовляв, у нього є кров, тільки кров. Давай продамо її. Я бачу, як вони розливають її в посудини різного об'єму. Спочатку обережно, цінуючи кожну краплю. А потім коли піде, коли все окупиться, коли буде прибуток, вони наливатимуть її незграбно. Вони розливатимуть її на столи, на землю. Топтатимуться по ній ногами, віддаватимуть за півціни. Вони продаватимуть мою кров, бо в мене більше нічого немає.

І я теж хочу щось, або когось продати. Я теж прагну стати суб'єктом торгівлі. Мені це необхідно, мені смертельно необхідно бути таким, як вони… Але нема базару, вони всі розійшлись, заховавши столи і свій крам у металеві будки. Їх вже не видно. Їде останній трамвай, на деревах розтанув сніг і вони стоять голі. Люди пішли по землі, як блукаючий струм.

Під ногами каша зі снігу, багнюки, недопалків, пластикових стаканів, поліетиленових пакетів, гральних карт. Не залишилось нікого, ні чоловіка з рибою, ні жінки з землею, ні жінки з розп'яттям, ні дівчат. Я надіюсь у неї пройшов ячмінь.

За металевою будкою лежить кінь. Туша коня. Собаки відгризли одну ногу і доїдають її в кущах. На коні сидить хлопець, в дуже брудній уніформі, з закривавленою головою. Його погляд направлений у мою сторону, але він не бачить мене, він дивиться крізь мене. А я, що духу, кричу до нього.

– Чого ти розсівся??? Злазь!!!