Брати чужоземну форму поезії і втискувати в неї дух українського менталітету, справа доволі невдячна. Часто-густо  вправно зроблена робота і доскіпливо вивірена до найменшої відповідності чи то сонету, чи то рондо а чи хоку здається неприродною, штучною.

І згадується Пантелеймон Куліш з його ствердженням, що перекладу не існує а є переспів, оскільки в кожної національної мови інший дух, інша лексика, інша психологія.

Вочевидь така обставина і з формою.

Ерудити заперечать , як же О. Пушкін, творець сучасної літературної московської мови? Адже втиснуті у французькі форми, різні там ямби та хореї мову московітів і як геніально живі доступні всім верствам населення його вірші.

Проте по перше, Пушкін вчився не лише у французів  але і у живого слова сороміцьких віршів Баркова. По друге, українська мова давніша, складніша, примхливіша. Нагадаю, що коли вийшли перші дві частини « Енеїди» І. Котляревського, О. Пушкін, ще навіть не народився. І мова « Енеїди» жвава, жива, повновода. Врешті «Енеїда» і стала започаткуванням літературної української мови. І в ній не має тієї штучності, натужності яка притаманна творам не тільки Ломоносова чи Тредіаковського але й Державіна.

По третє, московська мова не притаманна різноплемінному  населенню, створена штучно для різних етнічних груп, із запозичень як в церковно- славянській (Болгарській) так і в інших мовах. Тож у московітів довгий час не було народного, живого, мовного джерела на відміну від українців. І О. Пушкін по суті геніально завершив конструювання цієї мови, теж вдавшись до запозичень.

Чому ж в такому разі « Поліські рубаї» Олега Буцького не мають такої натужності, як твори втиснуті в іноземні форми багатьох заук-ерудитів і звучать природно для українського слуху?

Певно тому,що Олег Буцький швидше дилетант аніж перевчений знавець філології. І вже не знаю, свідомо чи ні але Олег Буцький не сліпо наслідує східні рубаї а переспівує їх, як колись і радив Куліш ,не перекладати поезію а переспівувати.

Як і у всякого поета, вірші Олега Буцького різні за якістю, проте у нього є чому повчитись і тим поетам, які вже при житті намагаються стати пам’ятниками собі коханому і кочують з фестивалю на фестиваль, та забувають, що творчість не успіх а самовіддача і навіть самозречення.

 У О. Буцького раз у раз ми зустрічаємо точні образи, відчутно зримі в досить коротких рядках:

« А тут дощі густі, простоволосі.», « Сльозу у серці й досі я не втер.»

Чи потрібно багато слів, щоб характеризувати поезію О.Буцького, коли він і сам це чудово зробив:

« Оце на старість зрозумів:

В поезії бездумно брів.

Бува сторожко ставився до форми…

Аж раптом повінь з чотирьох рядків.»

І таких повеней з чотирьох рядків а то навіть з одного ми раз по раз зустрічаємо в рубаях пана Олега. І нехай нікого не обдурить та зовнішня оманлива простота його поезій. Поету і досі зірки: « Шлють промені-гостинці як малому».

Можливо ця дитинність у відчуттях і надає поезії Буцького своєрідної неповторності. Та втім чи може бути творець справжнім, істинним, якщо він не зумів зберегти незамулене око дитинного бачення навколишнього світу, навіть в тому раз коли він поет, чи маляр досконало володіє своїм ремеслом?

Найкращі поезії Буцького саме ті, де є це незамулене бачення, де є чисте дитинне світовідчуття. Тоді і раптом повінь, і «… між зорі в прояві новім». І що з того, що «…життя сіріє вперто» коли « Ще й очі – вікна доброти й на диво сонцекарі.» Тоді і чарує пана Олега таке звичайне: «Будь ласочка».

Часто поети амбіційно заявляють, мовляв вірші написані серцем і хто сміє їх паплюжити. Ці заяви патетичні і трохи смішні, бо коли серця їхні мислять штампами то і вірші такі ж. То ж хотілося б побажати О.Буцькому уникати штампів таки як: «Патріот  не дума про біду.» оскільки вони й звучать як пародія на самого себе .А побільше таких чудових рядків як « Гнуздає час павук у павутинні.», «Тут ще згадаю безлічі любовей – ось поле слова.»

Час відсіє полову і залишить тугі зерна справжнього поетичного слова.

Чи не про це написав сам Олег Буцький:

«Поети книги видають.

 Поетам кажуть – в добру путь.

А час залишить лиш перлини,

Зіллявши осад й каламуть»

Тому і Олегу Буцькому хочеться побажати побільше таких поетичних перлин. Тим більше, що він вміє писати так: « Щоб не збити з травинки росинки, не сполохати радість свою». Яку б форму не обрав Олег Буцький для свого поетичного прояву, вона буде суто українською, як українськими стали  шаравари чи торбан, кобза і врешті козаком став, і сам Мамай. Тож в добру путь, пане Олеже.