1

Щось ще є в цьому світі

 

Щось ще є в цьому світі

Вище чвар і облуд,

Вище дня, вище миті,

Понад осуд і суд.

Вище гніву й образи,

Понад сльози й жалі,

Понад перли й алмази,

Щось ще є на землі.

Понад ніч, понад втому,

Вище немічі й сил,

Вище рідного дому

Й ще рідніших могил.

Щось ще є в цьому світі

Вище долу і гір,

Вище неба блакиті,

Вище Сонця і зір.

 

2

Вже не повернуться ніколи динозаври

 

Вже не повернуться ніколи динозаври,

В минуле канув мезозойський час.

То краще б нам подумати про «завтра»,

Аніж за ними плакати щораз.

 

Жаліти про загибель їхню масову,

Хвалити їхні зуби і хвости.

Буяння й болота лісів тріасових

Чи ж треба нам сьогодні берегти?

 

Та іноді здається, що в сучасності

Знаходяться ще речі і слова,

І так виразно серед невиразності

Доісторичний досвід ожива.

 

Приводить досвід стадо неприборкане,

Що поперек дороги нам стає.

Й дивись: з джерел живих і недоторканих

Потвора древня нашу воду п’є.

 

 

 

3

Стара казка по-новому

 

Сезам, відчиняйся! Бо пізно: немає терпіння

Чекати і знати, що там, за дверима – скарби.

Ми вперто долали ті гори прокляті й каміння,

Щоб вийти до тебе дорогою Алі-Баби.

 

Йому пощастило, то й нам усміхнеться удача:

Хто знає пароль – стане власником древніх скарбів.

Блиск золота й перлів малює уява гаряча,

Й вона перетворить в господарів ницих рабів.

 

Вже краще надії й потуги на грані дивацтва,

Ніж долю свою довіряти глухим небесам.

На кілька життів всім нам вистачить того багатства.

Сезам, відчиняйся, скоріш відчиняйся, Сезам!

 

…Відкрилась печера, скрипіли завіси іржаві,

Та замість жаданого блиску – жорстокий удар:

Лиш тлін з павутинням ховали століття лукаві,

А десь, у пилюці, валявся останній динар.

 

Додому вертали потомлені, злі каравани,

І сакви порожні ховала байдужа пітьма…

А місяць, як диня. І спить безтурботно Марджана,

Бо жодного злодія в світі давно вже нема.

 

 

4

Покинутий світ

 

Покинутий город, покинуте обійстя

Розкішні бур’яни заполонили вщент.

Неначе в інший світ заходиш і боїшся,

Що сполохнеш якийсь невидимий момент.

 

Самотні й нічиї цвітуть собі тюльпани.

Щось панського у них у назві і в яві.

Занепадає сад щоденно й невблаганно –

Лиш хащі і кущі…

Але живі, живі!

 

Тут молода трава спинається до неба.

І голубіють в ній квітучі острівці.

В покинутій землі живе палка потреба:

Зігрітися в чиїйсь натрудженій руці.

 

Листочки молоді гілки дерев ворушать.

В колодязі вода міліє кожну мить.

І всохла вже стара, крива і чорна груша…

І все оце мовчить.

Принишкло і… мовчить.

 

 

5

* * *

 

Вони не повернулися з війни

Вітрами східними розвіяні їх душі,

І спокій їхній слово не порушить.

Їх усмішки приходять тільки в сни.

Вони не повернулися з війни.

 

Вони не повернулися з війни.

Домівки їхні враз осиротіли.

І коси в України посивіли.

Землі вже не до радості й весни.

Вони не повернулися з війни.

 

Вони не повернулися з війни,

До свого дому і до свого поля.

Така трагічна, але світла доля.

Їх шлях уже небесний, не земний.

Вони не повернулися з війни…

 

 

6

В пошуках затишку

Спіткнулось серце на хибкім щаблі,

Світ розчахнувся на ворожі половини. –

Нема, немає місця на землі,

Де від гризот й тривог душа спочине.

 

Де вчора свіжі квіти на столі –

Вже пелюстки сухі, обдерті стіни.

Нема, немає місця на землі,

Яке б не обернулося в руїни.

 

На зло бажанням, щирості стремлінь

Не вічні ані влада, ні кохання.

Нема, немає місця на землі,

Котре минула б тінь розчарування.

 

Зневіра, зрада, болі і жалі –

І вірне серце заспокоїть нічим.

Нема, немає місця на землі,

Де б хоч на мить не оселився відчай.

 

Поглибшали вже зморшки на чолі,

Знебарвлюється усмішка знайома.

Нема, немає місця на землі,

Якого б не торкнули сум і втома.

 

Та є куток у рідному селі,

Такий мізерний і малий по площі,

Але немає місця на землі,

Котре було б мені цього дорожче.

 

Там – рідний дім.

І у його теплі

Забудемо жорстоку аксіому

«Нема, немає місця на землі»

................................................

І летимо, як журавлі, додому...

 

7

* * *

 

Теплом дихнула рідна хата,

І пирогами, і борщем. –

Дихнула втраченим.

І втрата

У серці викликала щем.

 

Любов’ю й ласкою багата,

Вона – як вічність і як мить.

Дитинство втрачене.

І втрата

Нехай завжди в мені болить.

 

 

8

Мама

 

Мама... Музика і весна.

Мама... Світло і тиша.

Мама – це найтонша струна

У найліричніших віршах.

Зими зігріє, засвітить дні

Лагідними руками.

За вічну присутність твою в мені

Дякую тобі, Мамо…

 

 

9

Мамині яблука

 

Цей Божий дар тепер як Божа кара.

Ця благодать уже й не благодать.

В саду у мами яблук – цілі хмари

Доспіли, але нікому зірвать.

 

Ходила мама, в кошик їх збирала:

Упали яблука, побились і гниють.

Із нижніх гілок, що могла – зірвала,

Дістати вище – роки не дають.

 

Лежать на купі стиглі, соковиті,

З дерев вітрами зірвані плоди –

Ці найсолодші яблука на світі,

Ці найгіркіші мамині труди.

 

А світ втрачає золото й багрянець.

І між гілля, де й листя вже нема,

Ще проглядає яблука рум’янець,

Котре тепер я вже зірву сама.

 

Цей жовтень, мамо, лагідний і грізний,

Цей дощ у тон твоєї самоти.

Я знаю, що приїхала запізно,

Але, як завжди, ти мене прости.

 

 

10

* * *

Не заспокоюй, не втішай,

Не говори про щастя й долю.

Ще вчора плакала душа

І розривалася від болю.

 

Ще вчора нас душила ніч

В своїх кістлявих темних лапах.

Ще вчора з поминальних свіч

Гарячий віск на пальці крапав.

 

Вогонь священний і любов

Боролись з холодом і ніччю.

І понад звуки молитов

Зринали постаті й обличчя.

 

І виривалися з пітьми

Знайомі очі, усміх світлий.

І знов ставали ми дітьми

Прекрасного живого світу,

 

Де все – живе, і всі – живі,

Де казка й дійсність дуже схожі.

Де безперечно і навік

Ми – діти мамині і Божі.

 

 

11

Мамі й татові

Були мені ви схожими на осінь –

Привітну, теплу, щедру й золоту.

Вітри стихають, бурі не голосять,

Та налилися яблука в саду.

 

Я серцем повертаюсь знову й знову

В отой осінній яблуневий сад:

Він мовчазний – ні звуку, ані слова.

Лиш тихий шурхіт – зоре-листо-пад.

 

То листя пам’яті спадає тихо-тихо,

Листочок за листочком – в небуття…

Колись цей сад звучав казками й сміхом.

Тепер, мов крила хтось йому відтяв.

 

В саду сумують яблука і груші,

Минулим зачаровані плоди.

Поміж дерев блукають світлі душі,

Лишаючи невидимі сліди.

 

12

* * *

Сніги і стужа на землі.

І в небесах – сніги і стужа.

В чужому літі журавлі

За рідним краєм гірко тужать.

 

В чужому сонці без чудес

Відігрівають сиві крила.

А тут – ще сипле сніг з небес

Лапатий, відчайдушно білий.

 

А тут – ще скелі крижані:

Слизькі, стрімкі. Ступив – і в прірву.

Я в ночі цій, у цьому сні

Вже ні сторіночки не вирву.

 

На крилах білих журавлів,

В яких живе пекуча мрія,

Летить до рідної землі

Той подих, що її зігріє.

 

Й суха стеблина ожива,

Пробившись крізь льоди й каміння.

То зверху лиш – суха трава,

А там, в землі, живе коріння.

 

І сніг здригнувся, мов збагнув

Свою безглуздість й нелогічність,

Мов Хтось незримий зазирнув

В мій сон, помножений на вічність.

 

13

* * *

Зловтішно вітер у деревах виє

могутнім змахом крил, як в птиці Рух.

В природи злої ракурс ще такий є:

холодний навісний Північний Дух.

Він прилітає у зловіщу пору

і небо розриває на шматки.

З душі здирає мантію прозору

чаклунським помахом гігантської руки.

І вже її, розхристану, хапає

й підносить ген, за хмари, над селом.

...А тіло кволо руки опускає

і плаче, що душі не вберегло.

 

 

14

Хочеш літати? – Літай!

 

Хочеш літати? – Літай!

Кажеш: ослабли крила?

Бачиш: за небокрай

Інші птахи полетіли.

 

Знаєш, їм важко теж.

Просто – більше відваги!

Небо твоє без меж –

Літають навіть комахи.

 

Літає усе навкруги:

Краплі дощу і листя.

Навіть річок береги

З небом десь там зрослися.

 

Хвилі злітають увись,

Трави сягають блакиті. –

(Камінь застиг. Втомивсь.

Що йому зрушені миті!)

 

Цей незбагненний світ –

Здиблена завірюха.

Здається, вже сотні літ

Не було такого руху.

 

…Мусиш злітати? – Злітай!

В поміч – рука Господня.

Бачиш: землі вже край.

Ми – на краю безодні.

 

Хочеш, не хочеш – лети!

Вибору більше немає.

Хто не набрав висоти,

Там, у безодні, сконає…

 

15

Я не встигаю…

 

Я не встигаю заскочити в потяг,

Що розвиває швидкість шалену.

‎Може, вже завтра, якось вже потім…

Але сьогодні – їдьте без мене.

 

Їдьте без мене. Я не встигаю,

Я залишаюсь самотня позаду.

Сонце так швидко сходить – сідає.

Я ж – і короткій цій зустрічі рада.

 

Час за хвоста намагаюсь впіймати.

Миті – лиш пір’я лишають в долонях.

Ніяк у спокої світ споглядати –

Спокій розбили сполохані коні.

 

Зорям купатися ніколи в ріках –

Зорі летять по Всесвітніх пустелях.

Скільки їх квітло – малих і великих!

Скільки їх впало – сумних і веселих.

 

Всі, хто у потяг заскочити встигли,

Їдьте без мене, я не встигаю.

Ви – за зірками зі швидкістю світла.

Я – ті, що впали, у кошик збираю.

 

16

Хочу літа!

 

Хочу літа ще,

літа ще,

літа!

Бо так швидко минають літа.

Я ще сонцем палким не зігріта,

А вже землю воно покида.

 

Ці тендітні смарагдові шати

Стануть враз золотавим вінком.

І так мало лишилося свята

За розлогим життєвим столом.

 

Літо, стій! Ну давай поговорим

Про країну тепла і чудес.

Дай надихатись лісом і морем,

Дай напитись доріг і небес!

 

Безтурботність і пристрасність юну

Оберни на майстерність пера.

Дай зіграти на сонячних струнах

І послухай, яка моя гра!..

 

 

17

***

Я ще пахну Дніпром,

Обцілована сонцем і літом,

Зачарована небом,

якого не в силі збагнуть.

Я ще марю теплом,

Незів’ялим, нестоптаним квітом.

Я ще вірю в любов

І життя неспотворену суть.

 

Та уже із глибин

Підіймаються вічні тривоги,

І на ясне чоло

Напливає хмаринка жалю.

Й павутиння стежок

Все чіпкіше обплутує ноги.

І глухіше звучить

Охолоджене часом «люблю».

 

Найдивніша з отрут –

Чаша гірко-солодкого хмелю –

Не допита до краю

Й потрібна ще спраглим вустам.

Хто мене закликає

Спуститися врешті на землю,

Може б спробував трохи

Над нею здійнятися сам?

 

18

Я – маятник

 

Я – маятник.

У світлі денних ламп,

в німотній тиші ночі – йди та йди:

туди-сюди, туди-сюди…

Я – раб

годинникової скрипучої ходи.

 

Я – маятник.

Година, хвиля, мить

не обірвуть ритмічних коливань:

то тут – то там, то тут – то там…

Не спить

безмежжя сумнівів і звалище вагань.

 

Земне тяжіння прагне зупинить

цю вічну синусоїду ходи,

та там, в годиннику, хтось не дає спочить:

штовхає знов – туди-сюди, туди-сюди.

 

О, як набрид цей впертий механізм,

Що хоч на мить спинитись не дає.

Зозулю полишає оптимізм:

приречено і жалібно кує.

 

Не маю права стишувати ритм

цієї невблаганної ходи.

Ні барв ясних, ні музики, ні рим –

туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди...

 

19

***

 

Обростаю роками і важчаю,

Тягне невпинно додолу.

Затамовую радість,

Ковтаю задушені сльози,

Заглушаю пісні нескінченними «мушу» і «треба»,

Розриваюсь між миттю і вічністю,

Жестом і словом.

Розпливаюсь поміж пустотою й надмірністю,

Голодом сита.

Журавля доганяю,

Хоч тримаю в долоні синицю,

Але часом й вона із утомлених рук утікає.

Золотих середин знов чіткі відбираю ознаки.

В однозначності погляду, в певності кожного кроку

гордий спокій шукаю і вічний собі порятунок.

Знов будую ошатні будівлі у хаосі власного світу.

І боюсь,

          і боюсь,

і боюсь назавжди обміліти.

 

20

* * *

 

Не хочу перетворюватись в скриню,

у склад речей старих і непотрібних,

що невідомо, хто й коли поклав у неї,

пропахлих цвіллю і зачинених навічно.

Бо страшно часом, що важенне віко скрині

ніхто не здогадається відкрити,

й не ставші модними, тонкі, яскраві сукні

поїсти може міль.

 

21

Дзеркала

 

Дзеркала обманюють напевно:

Всі вони – прелюті вороги.

Чепурилась я для них даремно

І вбранням пишалась дорогим.

 

Дзеркала про істинне говорять.

Їм, холодним, байдуже до нас.

Хто зупинить Землю, Сонце, зорі?

Хто поверне молодості час?

 

…Горді, самовпевнені без міри,

Із гладенького невидимого скла,

За слова улесливі й нещирі

Нам дорожчі непідкупні дзеркала.

 

22

Сон-казка, або нова Шахерезада

 

Твій палац.

І озброєна варта.

Їх очей фосфоричні вогні…

Колискову тобі проспівати

Не судилося, певно, мені.

 

В цю фортецю не впустять, я знаю, –

Крізь стіну, як примара, зайду.

Із ночей твоїх тихого раю

Хоч єдину для себе вкраду.

 

І палац, і озброєна варта

Хай під зорями мріють про сни.

Біля ніг моїх буде зітхати

Повелитель, володар ясний.

Шепотіти про вічне кохання,

Забираючи в ніжний полон.

І мені – не єдиній – останній

Піднесе найдорожчу з корон.

 

Зблисне лезо кинджала чи бритви –

Стане вічністю зраджена мить.

О, Аллах! – і остання молитва

З вуст поблідлих у небо злетить.

 

Хто тепер буде правити світом?

Хто тебе захистить і спасе? –

…У палаці, спустошенім вітром,

Ти прокинешся, втративши все.

 

 

23

***

Руки, як зламані віти,

Зронені несамохіть.

Вже не хотілось боліти,

Вже не хотілось горіть.

 

В навстіж розчинені двері

Внутрішніх наших світів,

Тихі колись і завмерлі,

Раптом – і музика, й спів.

 

Знаю: цей шквал, це нашестя

Не відборонить ніхто.

Лагідно слух мені пестять

Арфи в душі – цілих сто!

 

Несамовито озветься

В серці всесвітня печаль.

Тільки не жаль мені серця,

Ради такого – не жаль!

 

24

* * *

Літо впало тобі на долоні

Щедрим сонцем і чистими росами.

Не в років, а в тепла у полоні –

Ще далеко, мій любий, до осені.

 

Поміж зеленню і різнотрав’ям

І слова, і сліди наші губляться.

Хоч не маю на те зовсім прав я,

Знаю: так тільки з мавками любляться.

 

Легкі постаті з ніжками босими,

У вінках із нев’янучих квітів.

Їх примари холодної осені

Прилітають в оселі зігріті.

 

Що ж тобі з того марева ніжного,

Від видінь, що прощально колишуться,

Дня морозного, білого, сніжного

В зледенілому світі залишиться? –

Лиш вінок із пісень, що звучали

Сміхом-тугою…

Досить? Не досить, ні!

Хай приходять ще дні без печалі,

Бо далеко, далеко до осені.

 

 

25

* * *

Літа – на денці.

Нарізно тужать

Лагідна скрипка і строгий рояль.

Серпень згорає. Серпень – байдужий.

Серпню – обох їх не жаль.

 

Різних два соло – не вийшло дуету.

Ще одне літо намарне пройде.

Жалібно скрипка виспівує: – Де ти?

Небо відлунює: – Де-е-е...

 

Я ж тебе кликала з далей ще юних,

Я ж тобі – музику, я тобі – спів,

Поки ще сонечко пестило струни,

Поки ще травень на крилах летів,

 

Поки ще солодко мліло у серці,

Поки ще зоряним був цілий світ…

Серпень – згорає. Літа – на денці.

Скільки ще буде їх: весен і літ?!

 

26

* * *

Він не прийде сьогодні. Заспокойся.

Чекань твоїх чи варт його прихід?

Коло вікна: розхристана і боса

Зачуєш крок – в пітьмі шукаєш слід.

 

Один – на все стотисячне звучання –

Твій крик, твій плач, твій стоголосий біль.

А він пішов – як вперше, як востаннє.

І рана свіжа, і на рану – сіль.

 

Він не прийде. Можливо, прийдуть інші,

У дні весни порадують теплом.

Ну, а йому твої тужливі вірші

Жебрачка-ніч проплаче під вікном.

 

І він задивиться у нездоланну невідь,

В якій то чорне, то небесно-голубе.

Й закине всоте струхлявілий невід,

Щоб упіймати золоту тебе.

 

27

* * *

Розірвалось на частини небо,

Здибились од вітру сизі хмари.

Хай ця осінь промине без тебе,

Хай ця осінь буде, як покара.

 

Знаю, знаю, справи є і речі

Дуже невідкладні і важливі.

Та хіба душевну порожнечу

Я заповню бігом метушливим?

 

Доторкнусь до тебе хоч словами –

Відпливуть од серця хмари й тіні.

Скільки сонця сяяло над нами! –

Скільки впало коло нас каміння...

 

28

* * *

Такий цей світ нестримно золотий

В довершеній гармонії згасання.

У день осінній крізь туман густий

Вривається ілюзія кохання.

 

Вривається і вимагає знов

Твого привіту, мудрості і сили.

Вертається одспівана любов

Воскреслим болем з давньої могили.

 

Моїй журбі й молитвам в унісон

Така ще квола і така безсила.

То був у неї летаргічний сон,

А я її взяла – й похоронила.

 

29

* * *

Не роки і не кілометри –

Між нами зорі пролягли.

Твій образ і м’який, і впертий

Ячить із зоряної мли.

 

А там – сузір’я і планети,

А там – галактики й світи.

Постань із зоряної лети

Й на острівець землі зійди.

 

Зійди у тепле надвечір’я

Моїх про тебе снів і мрій.

І, може, ще тоді повірю я

Минулій казці золотій

 

30

Мій оркестр

 

Ще зазвучу колись сопілкою доріг,

І арфою річок, й органом піднебесся,

Віолончеллю рос впаду тобі до ніг,

А ти від мене знову відречешся.

 

І мій оркестр розладнано завмре,

І недосяжним стане знову небо,

А після «до» залишиться лиш «ре»,

Бо в інших нотах відпаде потреба.

 

Подінуться кудись чудні слова,

Збідніють мова серця і уява.

І я не знатиму, чи я іще жива,

Й на що у цьому світі маю право.

 

31

Казка про Хмари

 

Крокодилові хмари купаються в заході дня,

А проміння останнє їм лапи й хвости обпікає.

І блукає між ними якесь молоде Хмареня.

І куди прихилитись йому, воно певно не знає.

 

Гасне промінь останній. Тьмяніють моря-небеса.

Крокодили ростуть, бірюзову спиваючи воду.

На траві – їхні сльози чи просто вечірня роса

Провіщає на завтра суху і спекотну погоду.

 

Поспливали слізьми – і розтанули в сонній імлі.

Лиш одне Хмареня зосталося – пухнасте й веселе.

Цілу ніч набиратиме силу від неба й землі,

Щоби зливою в завтрашній вечір упасти на села.

 

32

Липнева казка

 

Розказала нам ніченька казку

Із липневого календаря,

Де володарем – Місяць Сріблястий,

Де кохана у нього – Зоря.

 

Він купається в небі, як в морі,

Виринає із хмар, наче з хвиль.

І чужі його зваблюють зорі

Та зовуть на веселу купіль.

 

Він чоло своє ясне й тривожне

У небесну сховав глибину.

Міг би ніжити й пестити кожну,

Але вибрав же – тільки одну!

 

А Зоря мерехтить і тремтить…

Розриваються хмари на пір’я, –

Срібний красень до неї летить,

Спотикаючись об сузір’я.

 

33

Море (я)

 

На морі – штиль, вже не штормить, як вчора,

Здіймаючи до неба купу хвиль,

Немов сьогодні збайдужіло море,

Впокорилось, заснуло. Словом, штиль.

 

Ще вчора тут було бурхливо, пінно.

(Стихія, як начало всіх начал!),

Збивало з ніг. – І падав на коліна

Накритий злою хвилею причал.

 

Після вчорашнього вода ще трохи мутна,

Медузи збились зі своїх шляхів.

І море поховало море смутку

Своїх глибин і дорогих скарбів.

 

Дивлюся вдалеч, доки зір сягає –

Весь горизонт застиг, заголубів.

І навіть жаль, що море вже не грає

На струнах розкуйовджених вітрів.

 

І серцю нині солодко і мрійно

Від трепету – до сну, до забуття…

То тільки зверху в морі так спокійно,

А в глибині – бурлить, кипить життя.

 

 

34

Туман

 

Туман випливає якось із-за лісу,

І тануть у ньому дерева й зірки.

Ніхто і ніщо крізь туманну завісу

Туди не проб’ється – і навпаки.

 

Туман поділив увесь простір навпіл,

У дім затікає, вливається в кров.

Туман – володар таємних знаків.

Навіщо, ти думаєш, він прийшов?

 

Отак посунув на світ знічев’я

І злого наміру в нього нема?

Дивися: стигне твоя вечеря,

Послухай: плаче нічна пітьма.

 

Даремно ти зачиняла двері

І готувалась до теплих снів.

Поглянь: он вже моститься на папері

Туман замість літер і замість слів.

 

Усеосяжний і всюдисущий,

Нема перепон йому і заборон.

А що, як візьме – й заповзе у душу?

Яким тоді буде тобі твій сон?

 

Та що там сон! Все життя змарнує,

Якщо побороти не стане снаги.

…Принишк… і слухає… й ніби чує…

Пішов – обертатись в дощі і сніги.

 

35

Приходив чорний кіт…

 

Приходив чорний кіт, щоб розповісти казку,

А ще хотів, щоб я погладила його.

Він їсти не просив, а тільки трохи ласки.

А я сказала: «Геть!» – І він утік бігом.

 

А потім мені снивсь: мурликав й терсь об ноги,

Лискуча чорна шерсть лизнула холодком…

Той кіт мене простив.

А я ще довго-довго

Із почуттям вини боролася тайком.

 

36

Пісня кривенької качечки

 

Отак раптово обірвавсь політ –

Крило об сиві хмари поламала.

Мене прийняв земний звичайний світ,

Та іноді мені його замало.

 

Усе ще гарна, все ще молода,

Іще в очах вогонь живий не гасне.

Нанизую і весни, і літа

На вік свій і щасливий і нещасний.

 

Якби ж почати з чистого листка,

Якби ж... гортати з першої сторінки:

Не загубить ні ноти, ні штриха,

Ні квіточки, ні пташки, ні росинки.

 

І хай не лебедем зорити з висоти,

А качечкою впасти в надвечір’я.

Мій Світе, я – з тобою.

                                       Тільки ти

Не поспішай палити мого пір’я.

 

37

***

 

На мілководді тепло, але сумно:

Дух мандрівницький манить в далечінь.

Туди, де справді золоті є руна,

Де горизонт – не з марень і видінь.

 

За все, що маю, дякую я долі –

За чисте й справжнє, без нальоту слів.

За вимушене рабство, і за волю,

За квіти і плоди моїх садів.

 

За все, що вже збулось чи не збулося,

За все, що так або не так в житті,

За успіхи, й за те, що не вдалося,

Але найбільш за те, що в майбутті.

 

Бо все одно того, що є, замало.

(Шукаємо найглибшу із криниць!)

Вже хочуть журавлі, щоб їх впіймали

Та відпустили геть дрібних синиць.