(про «Таємний щоденник Симона Петлюри»)
«Голод-33», «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені», «Нескорений», «Владика Андрей» – неповний перелік творінь Олеся Янчука, українського режисера, директора Кіностудії ім. Олександра Довженка, який з-під прицілу свого хисту вивів на екрани ще одну персону історичних бур і зламів – Симона Васильовича Петлюру.
Олесь Янчук, Михайло Шаєвич та Олександр Шевченко спільно працювали над сценарієм фільму впродовж шести років. Історичний консультант – Володимир Сергійчук. Зйомки фільму розпочалися наприкінці лютого 2017 року у Києві. Окремі епізоди стрічки знімали у місті Лева, зокрема в одній із зал апеляційного господарського суду та в Палаці Потоцьких.
Прем’єра «Таємних щоденників Симона Петлюри» в українському кінопрокаті відбулася 6 вересня 2018 року.
Основою фільму є вигаданий сценаристами «щоденник», а не реальні історичні документи та праці Петлюри. Саме тому із самісінького початку стрічка зазнала критика з боку реконструкторів. Втім, як визнавали самі «творці», метою фільму був не історичний фільм, а авторська інтерпретація. «Задум – повернути у правильне русло напрямок думок людей, які звикли, що Петлюра — розбійник, антисеміт, бандит».
То чи вдалося творцям переконати глядача у пасіонарності отамана, чи вдалося витягнути на-гора бодай зернину правдоподібности на противагу міфологізованим уявленням, чи у зрадянізованому меснику завбачимо українського єдино істинного «месію» часів пропащої УНР?
***
«Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно. Немає більшої помилки, коли б хтось із нас так думав» – галасав Петлюра до вояків, пальці ніг яких голо визирали назустріч холодній зимі.
Наприкінці 1919-го палав «трикутник смерти». Отаман сподівався на Антанту, благав Червоного Хреста «в ім’я людяности», бо вірив у своє військо до останньої безнадійної гармати.
У «Таємному щоденнику» Сергій Фролов став Петлюрою, але геть зовсім меланхолійним. У фільмі то радше апокаліптичний Рембо, «проклятий політик». Симон Васильович справдешньо давав жару хлопцям, вони героїчних пісень співали, і хоч фізично були на межі винищення, духом це була криця.
Забули,очевидячки, того Симона, який під враженням виступу Міхновського, без спотикань прямує вгору і вперед – від журналіста до отамана, який збурює протести і шмигом стає кубанцем, «полтавським біженцем», який пасіонарно діє, а не нидіє. Коли Петлюра ще просто писав, у ньому бачили «вождя народу українського». «Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у давнину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями…», – пророкував Федір Корш.
«Мазепинці» змінилися «петлюрівцями» і були ними доти, поки куля 1959-го року не влучила у Степана Бандеру, знайшовши історії нового «антигероя».
У фільмі «Арсенал» як сирота, а в очах у Петлюри задавнений Франковий образ якогось заклепаного народу, що пробиває скалу. Тріюмф на Софіїіській січня 1919-го, парад 1920-го лише в думках, які просяться в щоденник, але є мертвими для кадрів.
Є плоскість і бракне об’ємности, є лінія, але не вистачає дуги. Глядач шукає іскри в очах отамана, бо начитаний глядач знає, що вона там має бути. Пасіонарії – домінанти свого часу, а тому думка яскравіє дією.
«Таємний щоденник» ніби кудись сховав Симона Васильовича і збентежений патріот у час війни шукає якесь палке слово отамана. «Бути збитими докупи, не забувати про меч, міцно тримати в руках і тільки обличчям до Заходу!» – ось яке зерно записів приховав «Таємний щоденник».
Одначе Симон красень, хоч де б не був: чи то змахуючи крилами перед кулями Шварцбарда, чи то полотніючи перед згаслим воїном. Насправді ж творці фільму передали куті меду, зробивши Петлюру занадто паризьким, та ще й із повними набитими кишенями. Леся та дружина Ольга в еміграції не бенкетували, а перебивалися харчами, не мріючи навіть у снах про звання салонних медемуазелей.
Якби можна було додати гірчинки і приправити фільм чимось пекучо гострим, то таким перцем був би герць між Винниченком і Петлюрою. Проте Винниченка тут пан міністер Нищук зіграв дивовижно. Хворобливо амбітний, до нестями честолюбний, задерикуватий вусатий прихвостень соціялістичного безумства, хаотичний у своїх поглядах із виразним безладом ув очах. Одна лишень поява духу Петлюри в кабінеті засідань уряду мала викликати у Винниченка нервовий розлад і гарячковий спазм. «Шамотливий міністер у халаті із баб’ячим пом’ятим лицем і чвакаючим зубом», – доброзичливо схарактеризував Винниченко Симона Васильовича.
Чи пустив насправді Володимир Кирилович сльозу по смерті Петлюри – знає хіба що демонічна Коха (Розалія Лівшиць), але то навряд.
То що ж відкриває з того таємного для себе глядач? Відкриває для себе, очевидно, щось бунтівне і незламне, шукає сталі, шукає куль. Бракує драматичности у батальних сценах, так нібито у бій ідуть приречені сімки з обох боків. Глядачеві навіть не страшно і радісно, бо у фільмі більшовиків, як кіт наплакав. Сцени боїв трохи куці, голі, їм бракує досказаности, наповнення.
Єдина сталь – це гул кулі у грудях трьох сотень повстанців під Базаром. Там, де очей бракувало Петлюриних, там горіли несамовито пострільно очі приречених. Тодось Осьмачка казав, що смерть-найбільше щастя. У тих трикутниках і чотирикутниках смерти дивитися в небо і вмирати за Україну, якої не було вчора, але вона ось-ось...
Що запам’ятає глядач із «Таємних щоденників»? Він запам’ятає полковника Болбочана – найсильнішу постать цієї кінострічки. Всього лише кілька хвилин гри вп’ялися в розум так, наче то був не Роман Мацюта, а сам Болбочан, розчавлюючи одним лише поглядом боягуза-космополіта Винниченка:«Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями.»
Полковник Армії УНР, командир найбільшого і найкращого полку Запорізької дивізії тримав прапор до самого розстрілу, а на прапорі довкола тризуба напис: «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!» Він глядів на кволий уряд Грушевського і Винниченка не оком, а шрамом, опускаючи вниз не зброю, а козацькі вуса.
Стрічці бракує живої тогочасної мови, бракує сузір’я новоторів і раптових запозичень, що хлинули із армії, яка щойно повернулася з фронту. Вухо спрагле «сатисфакції», «нешабльонового демократизму» та «опінії». Де тогочасні «поліцаї, шалнір, жупанина, армяк, штиблет, вахмістр, ковбан і тужурка»?
Новому кінематоргафічному оживленню Петлюри бракне крови, нерва, смазму, відчутна спраглість лінгвістичної соковитости. Сучасна фільмографія голодна й оголена, немає пасіонарія, вона не знає Болбочана. Полковника, від якого у пересічного завсідателя електризується настрій.
Олесь Янчук, режисер стрічки, відбиваючи критику, сказав наостанок, що на плян-максимум про Петлюру не вистачило коштів. «У сполучених Штатах є Голлівуд, театри на Бродвеї, але в них навіть нема міністерства».
У нас нема Голлівуду, зате є Міністерство. У нас ще вчора не було нічого, зате сьогодні є Петлюра на екранах. Він оселяється у мізках, він нуртує і збирає повні зали, але він ще пручається, бунтує і не «влазить» слухняно у кадр, дорікаючи, мовляв, не дочитали ще ви, «петлюрівці-соколята», моїх листів, не зарубали на носі революційної правди.
Андріана Біла
