ВСЕ СПОЧАТКУ?

 

І хай би вже Господь створив спочатку

І світ новий, і коней, і лани,

І дав можливість рід людський зачати

Без болю, без хвороб і – без війни.

Там Каїн не вбивав би свого брата

І потім не блукав, як чорна тінь,

І не було б ні вбивці, ані ката,

Ні чорних бухенвальдових склепінь.

Ні Гітлера, ні Сталіна, ні чорта,

Нікого з тих, хто нищить рід людський,

Була б у радість будь-яка робота,

І їли б хліб, від крові не глевкий.

Світило б сонце, кожному єднаке*,

Родили б ниви жито, а не смерть,

І не бродили б кинуті собаки,

А ми б не на війну давали чверть.

То, може, у цілющій вбивчій зливі

Оновимось? Колись настане час,

І на планеті, чистій і щасливій,

Не буде зла. Але не буде й нас.

 

*Єднакий – діал. однаковий.

 

 

ЗОЗУЛЯ ЩЕ КУЄ

 

Кувала зозуля комусь нескінченні роки.

«Накуй і мені!» Та вона перелякано змовкла.

І впали на луки весняні убивчі сніги,

Зійшлись на одній паралелі Дебальцеве й Жовква.

 

Хто перший, хто крайній… Умовності втратили сенс.

Ти просто виконуєш певну щоденну роботу:

Навчаєш, копаєш, стріляєш – це праця і секс;

Ти твориш красу – і гаруєш до сьомого поту.

 

А що буде потім? Початок новий чи кінець?

Хтось вірить в політ, інші – в пекло, це що кому ближче.

Не грає у бісер, а «Лего» складає Творець.

Спитайте зозулю: чому вам кує, а не свище?..

 

 

ХЛОПЧИК БУДУЄ…

 

Хлопчик будує в пісочниці вежу:

Вперто відерце піском набиває,

Перевертає – і знову… Я стежу:

Майже з нічого краса виростає.

Вище і вище, уже до коліна.

Раптом валиться! Будівлю невдалу

З розчаруванням і плачем дитина

Топче ногами, подібно вандалу.

 

Хлопчик будує в пісочниці Землю:

Гори, моря, континенти, країни…

Кожну деталь і дрібницю мізерну

Ліпить дбайливо, з любов’ю, без зміни.

Раптом іде щось не так, як задумав,

Він виправляє, допоки терпіння.

Ні, не виходить. Він звично, без суму

Знову дощенту руйнує творіння.

 

Хлопчик будує в пісочниці всесвіт…

 

 

ОСТАННІЙ ШАНС

 

Зупини годинник, Майстре Часу!

Хай усе навколишнє завмре.

Бог оцінить, перервавши фразу,

Завтрашньо-сьогоднішнє омбре*.

І можливо, що у цій Гоморрі

Хоч одна є праведна душа –

І не згине у вогненнім морі

Рід людський. О Майстре, поспішай!

 

*Омбре – техніка фарбування, у якій кольори переходять один в інший; тут: картина переходу з минулого в майбутнє.

 

 

ГІРКА ЛОГІКА

 

У склянці кефіру обручки не виявиш,

Піску золотого із моря не виловиш,

Не можна – хоч скільки докласти завзяття –

На дні океану розкласти багаття.

У жодній півкулі всі гори не вмістяться,

З криниці ні зір не дістанеш, ні місяця,

Не будуть ніколи літати пінгвіни…

І доки є люди, не кінчаться війни.

 

 

ПРИЧИННА

 

Вона не робила, як треба – жила, як хтіла,

Читала до ранку Фейхтвангера і Камю,

Не часто давала торкатися свого тіла,

Бо після завжди оберталася на змію

І шкіру скидала, і знову була нова,

Невинна і чиста – дівчатко, а не вдова.

 

Їй друзями стали платани в міському сквері,

Такі ж незахищено-голі в людських очах,

А ще голуби. Купувала булки в «Еклері»

І дзьобала крихти – чи горлиця, чи дівча.

Чутки проростали і ширились між людьми,

Що руки причинної стати могли крильми.

 

В її величезній прозорій міській в’язниці

Було забагато нагадувань і питань,

В незайманій шафі гніздилися таємниці,

А килим приховував мапи гірких прощань.

І хоч ні портретів ніде, ні його світлин,

В завішанім люстрі видніється він один.

 

Колись вона дуже хотіла його дитину,

А він: «Зачекай! Не пора, усьому свій час…»

Застигло чекання у краплі сльози-бурштину…

З очима сухими танцює самотній джаз.

Опівночі вийде оголена на балкон –

Злетить у безчасся. Туди, де її Дракон…

 

 

Читачка

 

Я б хотіла читати потроху тебе щодня,

Крок за кроком сміливо вивчати твої шляхи,

Зрозуміти нарешті, де правда, а де брехня,

Відчувати биття твого серця і всі страхи.

 

Ти мені покажи, де найбільше тобі болить –

Поцілую й замовлю від хворості і від ран.

Тільки ти не ховайся! Життя – невловима мить.

Я течу, наче річка, а ти – пробивний таран.

 

Я не хочу змагань, ти і так чемпіон давно,

У моїм пантеоні для тебе – найвищий трон.

Я не знаю, навіщо тобі золоте руно

І захоплені схлипи-зітхання чужих матрон.

 

Я не знаю багато чого і тому мовчу

Або граю з тобою в цілунки й смішні слова…

Півжиття віддала б, аби ти зрозумів, відчув:

Я не просто читачка – я книжка твоя нова.

 

11.09.2018 р.

 

Золоте руно (фразеологізм) – багатство, яким хочуть оволодіти попри перешкоди; омріяна мета.

 

 

Кленово-вечорове

 

Поки на гойдалці я розмірковую про прекрасне

І насінинкам кленовим знічев’я даю щиглі,

Хтось розрізає на клапті кохання своє атласне,

Шиє мені укривало взамін петлі.

 

І вітерець вересневий цілунками пестить шкіру,

Хоче сказати на вушко, що той, хто його послав,

Справжній чаклун, чарівник: розфарбовує дійсність сіру,

Щоб дарувати коханій вогні заграв.

 

Десь – там, де сходить світило, на землях благословенних, –

Хтось небуденно цікавий читає мої книжки,

Пише освідчення на парашутах шалених кленів –

Тих, що невдовзі засиплють усі стежки.

 

 

ТИ ЧИ Я?

 

Рятувати тебе несила:

Ти важкий, як гранітна брила.

«Не души, не тисни!» – просила.

Ти ж, наляканий, мов не чув

І обценьками рук тремтячих,

Ненавмисно і по-дитячи,

Витискаючи душу наче,

В чорторию мене тягнув.

 

Ні любов, ні самопожертва,

А жага до життя відверта –

Я борюсь, ні жива ні мертва,

Як рибина в тенетах б’юсь.

Ти чи я? Обирати важко.

Мертвий геній? Безкрила пташка?

Ти сьогодні програв, бідашко, –

Я самотності не боюсь.

 

ДИВОВИДДЯ

 

В духмянім полоні кривавої рути,

Немов уві сні – хороводи русалок…

Так солодко пестять невидимі руки,

Уста незнайомі цілують, кусають

До ніжного болю, щасливої муки,

Тремтиш, як на березі біла рибина,

Ковтаєш повітря в мертвоті посухи,

І раптом – уверх нескінченна драбина,

До самого неба, до чемного Бога,

Де біле Ніщо огорта благодаттю…

Але ти не віриш, і світла дорога

Вростає в болото, подібно лататтю.

Жадаєш зігрітися в полум’ї зваби,

Та маревом щезли дівчата і ватра,

Натомість – принизливе кумкання жаби,

Ти стріли ховай, цілувати не варто…

 

Кохання моє – дужий сонячний птах!

Не втримати птаха в тремтячих руках.

 

НЕ ПІДХОДЬ ДО МЕНЕ БЛИЗЬКО

 

Не підходь до мене близько:

Я на віддалі – красуня.

Від чужих обітниць слизько,

А твою в душі несу я.

 

Кряче крук на віщим дубі,

Надимає криком хмари –

Перевалюються, грубі*,

Фіолетові почвари.

 

Крізь рясне небесне сито

Пересіюються душі:

Важчі падають в корито,

Легші живляться в калюжі,

 

А моя – як фігуристка –

Фігурує по слизькому.

Не підходь до мене близько.

Став три крапки, а не кому…

 

*Грубі – діал. вагітні.

 

 

Я, ТИ І СОНЦЕ

 

Наповнені щастям по вінця фужери із лілій,

Смакую по краплі… Живі діаманти роси

Твої відображення множать. Що хочеш, проси!

Пишу на долоні кохання у вигинах ліній.

 

А сонце, чим вище здіймається по небосхилу,

Тим злішим стає, небезпечним, палить і пече,

Кусає ревниво за спину, таврує плече,

На білих сідницях свою випробовує силу.

 

В тумані зіниць млосну хіть мимоволі читаєш.

То хто переможе в двобої палкої жаги?

Ти поступ життя зупинити не маєш снаги,

Нестримно на хвилях зелених гойдаєш, гойдаєш…

 

 

РАНКОВЕ. БУДЕННЕ

 

Коли усі промовлено слова

І від цілунків звурдилися губи,

Із жахом розумію: ще жива!

Це значить, що пора до праці, любий!

 

І я встаю, встаю, встаю, встаю...

Будильник вкотре бликає сердито,

Мобільний стогне: «Леді, хав ар ю?!»

А ти все спиш, хропиш несамовито,

 

Стискаючи в лещатах сильних рук

Моє розм’якле, змедовіле тіло –

І я здаюсь... Замовкніть всі навкруг!

 

Я ж, чесно, на роботу йти хотіла!..

 

КИСЛИЧКИ

Світлій пам'яти Василя МОШУРЕНКА

 

Не сховали поета усмішку

Ні мейкапери, ні трунарі,

Так і впхали, хильнувшего лишку,

До оспіваної ним землі.

 

І коли попрощалися рідні,

На труну нагорнувши грудок,

Залишивши букети елітні,

Він нарешті сказав: «Здрастуй, Бог!»

 

Відтепер чоловіку байдужі

«Комуналка», робота, платня,

Боротьба на суцільнім бездушші

І подружнє кубло-западня.

 

Лиш онуки – просвітлені личка:

«Почитай свої вірші, дідусь!..»

На узліссі розлога кисличка

Знов затіння дарує комусь.

 

У дуплі – кришталеві фужери,

Недопите червоне мерло,

Як скарби чарівної печери, –

Тут натхнення медово текло!..

 

І нехай мерехтять некрологи,

Видавництва смакують піар,

Не дано зіштовхнути з дороги

Тих, хто скинув облудний тягар.

 

І щоліта на плити червлені,

Де, здається, він спить вічним сном,

Хтось приносить кислички зелені

І фужери з червоним вином.