Спочатку задумався над йменням видання. Чому поетка назвала свою книгу «Третій час»? Чи не злякалася вона близьких подихів найменувальної банальності? Адже вже маємо «Бурштиновий час» Віктора Неборака, «Московський час» Василя Марсюка, «Час колосіння» Ніни Гнатюк, «Спіралі часу» Наталії Віргуш… Нерідко віршарі експлуатують і слово «третій»: «Третє покоління» Антона Михайлевського, «Між трьох дерев» Василя Титова… Все це  є реалією і змушує задуматися. Та, як не прикро, не пояснює таємниці назви. «Розкодувала» її сама авторка в анотації. Йдеться про благодатні зміни духовного оновлення, коли Бог розкриває свої обійми. Своєрідний третій час. Якщо виходити з того, що в першому часі особистість з’являється для світу, а в другому пізнає себе…

        Отже, релігійні рефлексії? Не бачу нічого поганого в їхньому існуванні. Якщо розібратися, то індивід лише тоді стає особистістю, коли усвідомлює нікчемність своїх кроків без Божого осяяння. Але література має ще одну особливість. Одні не приховують почуттів, що виходять од дотиків до божественного, а другі ратують за те, щоб оті почування буяли у контексті. Анна-Віталія Палій, як засвідчив «Третій час», належить до першого типу творців.

        Чесно кажучи, лише схематично окреслюю цю проблему. Добре розумію, що існують нюансики, які вирізняють позицію автора. Не бачу потреби і в заглибленні у спонукальні моменти. Бо мене, як читача, цікавить не цей антураж, а продукт творчості. Себто сама книга.

        І тішуся, що у «Третьому часі» є немало вдалостей. Почнемо з того, що книга населена яскравими проявами навколишності: рослинами і деревами, птахами і звірами, зірками і небесними світилами. Наведу тільки кілька прикладів. «Коневі запахло грозою незмірною», «Чий плач, як срібло місяця, завис?», «Пробудне сонце зійде серед ночі», «От же й біло під чашечкою конвалії»…

        Та оце «населення» віршів не причаровувало б без метафоричних зблисків. «Дерево дихає листям», «Крила об вітер крає», «Білим аркушем плине час», «Мелодія світла розквітла снігами», «Флейта вигаптовує слова». Помітне прагнення авторки метафорично сказати найсокровенніше. Може, це є саме тим шляхом, яким слід крокувати до поетичних верховин? Не думаю, що тут може очікувати невдача. Бо «Третій час» показав, що версифікатора має відчуття органічності у використанні метафор.

        Продовжимо? Правда, цього разу поговоримо про порівняння, яких теж вистачає. «Хиже око черкне, як лід», «Порожній ефір, наче бочка з-під меду весною», «І суть розкриє істина, як чашечку тюльпан», схвилювали і рядки: «А завішений хрестик припав до брами, як намисто до дівчини». Й подумалося: а чому не продовжити нанизування порівнянь на коралі роздумувань. Очевидно, оригінальна суміш вийшла б зі збільшення метафоричності та порівняльності.

        А ще, напевно ,не може не зацікавити образність. Тут, до речі, є цікавинки: «ностальгія неба», «сніжне різьблення», «щабельки болю», «стеблиночки слів», «струна висоти». А ще привертають увагу «дзеркало світу», «ложе журби», «слів жало», «жаринка серця». Зауважу і таке: небуденні образи надибуємо не тільки у текстах. Про образ, створений найменням книги, уже йшлося, та подібне маємо і у назвах «Полотно неба», «Бруківками світу», «Пісня сніжинок», «Небесне місто».

        Не є секретом і ефект підсилення виражальності за рахунок наполегливої роботи над словом. Деякі буквотвори вкриті флером неологічності: «страстотерпний», «надлегкокрилі». Можна також співати пеани рідковживаності: «облечини», «провесна». Не пройшло повз очі і прагнення творити дієслова з іменників: «розпроменила», «вибарвило». Звернув увагу і на рядки: «Темінь пойняло. Всесвіт розкрило. Люди здіймалися радо, розкрило». Ви очевидно, помітили, що авторка двічі вжила такий буквотвір, як «розкрило». Як на мене, то гріха у повторі немає. Воля письменниці? Але аніскілечки немає повторення: перший раз перед нами постає дієслово, а другий – прикметник. Вражає і алітераційна словогра у «Синектичній алітерації»: «Відчаль і відчуй. Відчиниться відізвана велич вуст».

        Повернімося до тематичності. Точніше, лише до одного її відгалуження. Помітні у книзі культурницькі акценти. Зокрема, таке враження виникає тоді, коли читаєш твори з епіграфами з віршів Василя Стуса, Світлани Антонишин, Галини Олійник. А розкладати тексти у тематичні ящички, ділячи на громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність, напевно, не варто. Через переплетення цих тем з богошуканням. Симпатична сув’язь?

        І, зрештою, про таке. Анна-Віталія Палій порадувала різноформ’ям. Хоч вона здебільшого використовує традиційне римування, трапляються й верлібри, які причаровують вдалими висловлюваннями: «Любов віднайде висоту і полум’ям серця пропалить темнотне коріння», «Силу часу твого старання виточили квітами кам’яними», «Пелюстками долонь тримаю твоє нестаріюче лице». Тканину різноформ’я помітно виузорюють притча та текст пісні. Але водночас хочу сказати й про таке. Навіщо писати довгі (за обсягом!) вірші, якщо нетривіальну думку можна висловити й у двох строфах? Хіба вірші «Протистояння», «Воля», «Гірчать полинно очі України…» не достатньо добре створюють образ і розкривають закладену в них ідею? А чому б не звернутися до катренів, рубаїв, тривіршів, які посприяли би більшій концентрації думки? Саме цього й хотілося б побажати авторці. Разом із творчим креном у бік світськості через контексти. Принаймні, цього хочу від наступних книжок. Але вислід – лише за поеткою. Іншого не дано!

                                                                       Ігор Фарина, письменник

                                                                         м. Шумськ

Анна-Віталія Палій. Третій час: поезії. – Тернопіль: ZAZAPRINT, 2018. – 80 с.