«А я шукаю глею

                                Між хочу і люблю,

                                Між м’ясом і душею»

                                             Р. Кухарук

      Перш ніж читати, я чула його вірші у авторському виконанні. І щоразу, захоплена характерним ритмом, плетивом рим, спіткалася на окремому образі або думці що вразили, не встигала охопити вірш цілком. А поет читав далі, і я поспішала за його новою думкою, емоцією, покинувши попередню незавершеність сприйняття – і знову не встигала!

      Тепер, коли в руках книжка – збірка поезій «Вдень і вночі», -- з’явилася можливість вчитатися, заглибитися у суть, замислитися і втамувати свою спрагу. А без «заглиблення» і «замислення» читати і сприймати вірші Романа Кухарука не вдасться! Поезія ця не прогулянкова, не розважальна. Вона затягує у свій неспокій, збурює почуття, вимагає емоційної взаємності. А когось, безперечно, роздратує і відштовхне. Але байдужим не залишить.

      Не випадковою є назва книжки – слова Тараса Шевченка, узяті до неї епіграфом: «Вдень і вночі. Підеш, мій сину, по Україні, нас кленучи». Виконує цей наказ українець Кухарук – прямує своєю дорогою, кленучи і дякуючи, люблячи й ненавидячи, гублячи й знаходячи. І нас у ті мандри кличе. Йдемо.

      У збірці, окрім поезії, викладена біографія автора – у кількох варіантах і в перекладах на кілька іноземних мов. Висловлене кредо як літератора, журналіста і політика (покликання, професія, обов’язок). Згадуються попередні видання, є анкета, інтерв’ю та рецензія на одну з його книг. Складається враження, що автор прагне якнайбільше відкритися читачеві, дати повне уявлення про усі грані його особистості. Але, відомо, ніщо не розкаже про поета більше, ніж його вірші. І так воно є, поезія тут – найголовніша.

      Не буду характеризувати авторські засоби віршування філологічними та лінгвістичними термінами – фахівці визначать самі, а пересічному читачеві те зайве. Жанр, тематика? Усього доволі: лірика, філософія, патріотичні мотиви, роздуми про природу творчості… І саме у віршах, а не в біографічних довідках розкривається поет – Божа і Мамина дитина, юнак-солдат на чужині, закоханий чоловік, люблячий батько. Громадянин. Українець.

       Скований умовностями і обставинами життя, поет із цим не мириться – стоячи на землі, тим себе не обмежує:

                                      «Це я шалію і ширяю в небо

                                        Душею, словом, голосом. Потреба

                                        До неба повертатися з кайдан».

      У поезіях Кухарука оповідей менш, більш самовираження, перепускання світу, людей, подій через душу. Ліричний герой тут – християнин і язичник, лірик і цинік, чоловік  із м’яса, у якому жива душа, «вишнева королева», вразлива й затята водночас. Він свідомо і підсвідомо потребує любові – як і все під небом, -- любові і краси, солодких снів і поцілунків.

                               «Земля і сніг щербетом золотим

                                В очах твоїх тече долинний дим

                                Дорога кличе і дерева тне

                                І все кричить: люби, люби мене».

      І вириваючись із мороку, душа його прагне світла: «Сподійся світла і не зречися ні цього світу ні світу того». І прагне слова: «Душа до слова притече і вже без слова здаленіє»; «Догори стікає крапля слова».

      Автор серед своїх слів – весь у голосах, ритмах, кольорах. Словесними фарбами пише імпресії ,абстракції, а часом і сюр – переважно в зелених і золотих тонах. Зеленого найбільше: зелені струни і квіток зелені китиці, зелені юнки і зелені країни сторіч, зелена слина, зелепугі долоні і навіть зелені коні і зелена ворона… «Зеленоокому Кирилу зелений Бог позичив крила», «І кров тече зеленим молоком», «Зелено-золота душа», «Дошки зелені золото розмиє».

      Осінній сад «кидає кольором у крик», «А у небі зграя листя поспішала на пожежу». Взимку --  «На мигах я розказував про сніг, а снігові розказував про тебе»…

      Мова поезій суто авторська, характерна, доречна – інакшої тут не може бути. Зміст і форма тісно поєднані – переплітаються, перетікають одне в одне. Ритм індивідуальний, «кухаруківський» :

                                  «Так джміль гуде.

                                    І дощ іде.

                                    І падають сади.

                                    Я збожеволено люблю

                                    Цю музику води.

                                    Вона тече.

                                    Вона мене

                                    Виносить в ніч на край»…

      Ця музика слів, як музика води, діє на читача:  автор – як досвідчений характерник – проникає у свідомість і веде за собою у сирі дерева, дощі і сніги, в задимлені долоні, на горби і на левади, у праліс, у день і ніч і в те небо, де пташка плаче – щебече солодко на дощ. І йдеш за ним, як за чарівною сопілкою, туди, де перон притулився до поїзда, де так  дощу багато зацвіло в твоїх деревах, і де мокра душа – з очей, а кохана потому землю намалює в твоїх очах, із порохів і сліз…

      «Бог дав роботу. Дав любов». Любов – сліпуча, жагуча, п’яно-медова – до коханої. Любов – болюча, рішуча, кревна – до України. «Зроби Україну в собі».

                                   Ніхто не посміє розбити мій острів на два

                                   І землю стоптати на ньому ніхто не посміє.

        І зрозуміло: це не «ліричний герой». Це характер самого автора . Знову ж таки, не

з біографічних свідчень, а виключно у поезіях змальовується його портрет – людини переконаної і суперечливої, відвертої і замкненої: десь він у віршах сказав більше, ніж збирався, а десь не домовив навмисне. І проривається з душі «чорний біль Кухарука», і рветься душа поета до «соняшного Бога» у молитві, і «горить як гніт», коли бринить в ній музика.

       Можна ще додати про діалектизми і архаїзми (органічні і співучі), про оригінальність, знову ж таки органічну, незакінчених речень і непочатих слів ( «пора об’їдених череш…», «зелені сади …мераміди»). Але доволі втомлювати аналізуванням поезії, ліпше взяти в руки книжку Романа Кухарука «Вдень і вночі», самому прочитати і скласти своє, особисте враження про вірші і про автора.

                                    «Минає ніч. Минає день. Весна

                                      Прийшла у вікна, сволоки і двері.

                                      Лишає Бог свою безодню дна

                                      На білому і чорному папері».

                                                                                                 19 березня 2018 р.