1985 року у Радянському Союзі відбулись три знакові події – генсеком КПРС став Міхаїл ҐОРБАЧОВ, покінчив життя самогубством у радянському концтаборі Василь СТУС, висунутий напередодні Гайнріхом БЬОЛЕМ на здобуття Нобелівської премії, а у Київському видавництві РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК побачила світ перша книжка поезій Миколи АДАМЕНКА ПОВІНЬ.

Перша збірка Миколи Адаменка ПОВІНЬ прикметна біографією автора. Ось вона: «народився 20 грудня 1931 року у селі Загребеллі Сосницького району на Чернігівщині у селянській родині. Батько під час німецької окупації був розстріляний фашистами як колишній щорсівець та організатор колгоспу.

 У 1950 році, після Сосницької середньої школи, вступив на філологічний факультет Київського держуніверситету імени Тараса Шевченка.

Понад три роки працював на північному Уралі лісорубом, майстром дільниці. Повернувшись у рідне село, став обліковцем тракторної бригади, згодом бригадиром плодово-овочевої бригади.  Заочно закінчив Борзнянський технікум плодоовочівництва, водночас поновився на навчання в київському держуніверситеті на заочне відділення, яке й закінчив у 1965 році, вже працюючи учителем української мови та літератури у селі Полюшкиному на Новгород-Сіверщині. Згодом переїхав учителювати у містечко Сосницю, де працює й понині.

Перший вірш опублікував у районній газеті у 1949 році. Відтоді друкувався  в обласній та республіканській періодиці та республіканських часописах».

Оте «Понад три роки працював…» сам автор перегодом пояснив у романі ЗАКОН --ТАЙҐА, де оповів про свій арешт та перебування у радянському концтаборі.

Перша збірка Адаменка явила читацькому загалу цікавого, самобутнього і крем’яного за характером автора.

В ній не так багато вартісних речей, як могло би бути, проте вони свідчать про неабиякий потенціял автора.

Його морально-етичний імператив – чесність, справедливість і людяність. Звертаючись до зарозумілого українця, він мовить: «Про все ти так судиш, Ніби всевишній тебе народив, так слово те мовиш, немов обсіваєш нас милістю. А ти хоч одне деревце у саду посадив?»

Себе Микола Адаменко у вірші МЕЖА бачить так: «І я поміж ними стою, Тугими обвіяний бурями, Весь зібраний – наче в бою,Весь справжній – неначе під кулями».

 ОБРИ мушу процитувати повністю, бо у ньому кожне слово пругке і воно на своєму місці: «Вітер б’є крильми у обрій: «Відгукніться – де ви, обри? Кажуть: ой були ж хоробрі! Кажуть: дужими були. Чом від вас немає й сліду? Лише рана у сусіда, Лише спогад у глибинах Темний-темний наче тінь». Обізвався сивий обрій: «Загубили душу обри, Бо була вона налита Вся трутизною ущерть. Хто ж отруту в серці має, Той до попелу згорає, Ну, а попіл по краплині Час  у безвість занесе – От і все»».

Гарно-приємне, аж лагідне  а розпромінене звернення до Києва, що так нелюб’язно повівся з автором: «Коли мене в Києві Злива застане – Я йду напрямки, не ховаюсь: Завжди наді мною Привітні каштани Свої парасольки тримають».

Прикметними є художні відкриття, що збагачують українську поезію яскравими художніми образами: «Тут вітер, як порох, У кронах згорає», «А ген ледве мріє Пружечок могили, Що рястом зеленим Кипить щовесни», «Барабанять червоні коні У розпечений барабан».

Про маму – виразне а людяне і разом з тим фізично відчутне: «Не стане її – і підточує сили Болюче, холодне тяжіння могили».

Філіґранно-віртуозним є вірш про любов – він грайливо-непевний і певно-переконливий водночас: «Була зима. Була легка завія. Був вечір. Кучерявилось село. Була печаль: Навстріч ішла Марія – Не та… не мрія… Просто так… Марія… А от тієї… мрії Не було. Кудись пливло За обрії село. Був сніг. Був вечір. Мрії не було».

Поезія – це легка проте не легковажна музика. Адаменко добре це знає, тому і пише так: «Дзвеніла стежка. Жайворон гуслярив. Стерня мигтіла. Пахло чебрецем. Блакить пречисту відкривали хмари, Щось вітерець нашіптував тихцем».

Друга збірка ЦВІТ НА МОРОЗІ прийшла до читача у 1990 році теж у РАДЯНСЬКОМУ ПИСЬМЕННИКУ.

Автор посилює у ній свої кращі риси, виявлені у ПОВЕНІ.

ТРИ ДОРОГИ – чітка позиція автора, що неспокійно шукає свою дорогу, але чітко тямить просту істину – хоч і вистраждав її своїм життєвим досвідом:«Три дороги у світи… По своїй найкраще йти».

У КОЖНОГО ПІСНЯ СВОЯ продовжує ту ж тему, але вже у сфері духовного буття. Приємною несподіванкою для читача є «борщ із щавлем». Начеб просте називання народної страви, проте це поіменування багато говорить про автора і про його край.

ГЕРОСТРАТИ  продовжують на новому рівні тему ОБРІВ: «У цім благословенному краю Жилося геростратам – як в раю. Їм вистачало завше їсти й пити І кожен день було що запалити. З них жодного не вбито, не розп’ято, Бо кожен з них мав панцир бюрократа. Ще й золоті емблеми на плечах… Й понині їм роботи вистача. Бо хоч в руках у них й пекельна сила, Й старались – та не все іще спалили. Та вже й пожежники пильніші на сторожі, Й така біда: не все згоріти може».

ЗАПІЗНІЛА СМІЛИВІСТЬ – продовжує морально-етичну тематику ПОВЕНІ: «Коли мене покора клята гнобить І воля в вірнопідданстві згора, Я думаю про Прип’ять і Чорнобиль – Тоді стаю сміливішим стократ. Але якби та смІливість-відвага Завчасу зупинила сили злі, Тоді бетонна брила саркофага Не прогинала б отчої землі».

Природу самопригноблення художньої волі автор показує так: «Найвища сила – правди сила… Хоч істина ця й не нова, Та ми її в собі гасили, Щоб не пробилася в слова».

Адаменко чіткий і нещадний до людиноподібних: «Коли книгу Червону До краю допишемо, Додиктувавши природі Свій залізний закон, Не забудьмо для себе Сторінку залишити, Як в обоймі останній патрон».

Самоусвідомлення себе як дани роду (мимовільна авторська глухота у першому вірші збірки не є авторською глухотою духу)– води роду, як мислячу тростину у стихії єдиного потоку нації дає знову поетичний шедевр: «Не чути голосу Бояна – Його притлумили віки. Але якось уранці-рано Щось донеслося з-за ріки: Неначе гуслі чи бандури, неначе пісня – а чи дума… Переганя струна струну. Переливається в луну. І я збагнув уранці-рано: Ні, не вмирає дух Бояна, Озветься десь – то вдалині, То у тобі, то у мені… Народ – мов дерево високе, У ньому вічні бродять соки. В сьогодні вплетені гілки, Коріння ж тягнеться в віки».

БІЛОРУСЬКИМ ПОБРАТИМАМ звучить органічно, вартісно, сміливо     і актуально навіть сьогодні: «Я волаю до вас, сяброве, Білорусі щирі сини: Вбережімо джерельні мови Од захланної сарани. Бо і вашу вона кінчає, Й ненаситно мою жере, Випиває глибинні чари, Ллє отруту в уста джерел. Ви ж зі мною стояли поруч І у радості, і в біді. Коли мови недоля зборе – Чи ж відродимо їх тоді? Під блакитним слов’янським небом Місця досить о цій добі. Нам пліч-о-пліч стояти треба У виснажливій боротьбі».

Ліричний герой Адаменка – альтер еґо автора – знає собі ціну, усвідомлює свою творчу силу і прагне повної самореалізації, проте обставини і неооковирні нечуйні люди крадуть час і простір. Ось як це відбувається: «Мені б оце звестися і піти Від слів пустих, облудної спокути, А я сиджу в тенетах суєти, До лави міцно чемністю прикутий, Неначе до ґалери. Ланцюги Так давлять – а порвать немає духу… Аби хоч друзі а чи вороги, А то – ніщо, а ти сиди і слухай».

СТРУНИ З КОЛЮЧОГО ДРОТУ – так відверто багатозначно і художньо точно визначив автор розділ про перебування без волі.

РЕАБІЛІТАЦІЯ. Тризна за другом, якого «посадили за язик». Його реабілітували, «тільки… мертвого уже».

ПРО ЧОРНИХ КРУКІВ. І круки смертні, і правда людська їхню брехню переживе.

ВАЛ. Спомин з дитинства. «Навкруги Якісь яріли квіти невідомі». Про вчителя, якого любили всі, вчились у нього людяности, але в 37-му його забрали. Вивершується ця гірка поминальна версета монументально: «Нема хатини. Вже й села немає. А Вал – стоїть, ще й нині Валом зветься, -- Напевно, ще стоятиме віки».

ДО СУДДІ проникливе звернення приреченого.

СЕСТРО, НЕ ПЛАЧ схожий на невольничі плачі, але з певністю в голосі і майбутньому: «може, зійдемось знову, ПІдем гулять за ріку смараґдову».

ПОЗАРОСТАЛИ – теж невольничий плач, що передає сум’яття і розпач душі живої у тілі в неволі: «Позаростали, Зникли стежини Ті, що прослались До України. Позаростали Мохом-травою. Позакривались Переді мною».

КОЛИ БУВ Я ЩЕ НА ВОЛІ осмислення свого духовного невідділля від долі свого народу.

ВІДПОВІДЬ – небажання застувати світ своєю недолею дівчині, що любить в’язня і пише йому листи.

ПРОЛІСОК – «З тобою в мрії розмовляю – І в серце хлюпає весна».

ПІСНЯ . У ній жевріє ледь чутна надія.

ДРУГОВІ. Співзвуччя долі і кроків, які мус рахувати собі самому.

У наступному розділі уже мирно-сумирні поезії.

ДВОБІЙ. «Сніг розімлів, мов каша у печі. В полях земля з-під снігу витава, Парує, диха, бо вона жива».

ЛИСТОЧОК. «Листочок з яблуні осінньої Упав у пам’ять недарма. Ще занесе снігами сивими Стежки заклечані зима. А той листочок шелестітиме про щедрі осені меди, Про те, що забувають вітами Неупокорені сади».

ПІШОВ. «Мов то була не просто заметіль, А музика, сотворена для мене».

КРИНИЦЯ. Образ води у криниці як душа господаря, що уже відійшов у засвіти.

Рядок у слабкому вірші «А стежка мовчить, хоч і хоче кричать» сам є сильним високохудожнім а вартісним віршем.

ДІВЧИНА. Вона чекає дива, але автор лагідно мовить до неї: «Живеш собі у мріях і не знаєш, Не знаєш, що найбільше диво -- ти».

Автор углибає не тільки в околишніх людей, а й у себе самого: «Я сам собі обрид, я сам собі не милий, Себе од ранку і до вечора тягти – Пекельний труд. О скільки треба сили, щоб всі калюжі дня перебрести…», «Коли відтає земля, Вбираючи води талі, -- Оратай в мені прокидається І тішить уяву паруюча скиба. І пахне мені давниною. Коли відтає земля, -- Стаю я такий глибокий, неначе весняна річка. Я й сам відтаю душею. Задумливо-тихим стаю, Немовби у себе вслухаюсь, Коли відтає земля».

ТВОРИЛАСЯ ВЕСНА -- пеан Господу у його всетворчій могуті: «творилася весна. Творилась тихо».

ОСІНЬ Адаменка не поступається ні ОСЕНІ Верлена, ні ОСЕНІ Якова Щоголева: «Теплінь і небеса пречисті. Та прокладають путь пряму Думки від спаленого листу – Течуть струмками в далину. Холонуть, бліднуть, застигають, Стають мов пух – і ну рости. І скоро тихими снігами Впадуть на землю з висоти».

Наступна збірка поета ПРАГНЕННЯ НЕБА побачила світ уже в Незалежній Україні у Чернігові 1995 року.

У ній багато прохідного. Але є і вартісне:

ПОКИ Є ЩЕ МУЗИКА В ДУШІ. Автор гостро відчуває проминальність часу, тому поспішає жити і творити: «болітимуть думки», «Сутеніє… Треба поспішати, Поки є ще музика в душі».

СПІШУ. Так само і там само, тільки вже про Україну мова.

У ТУМАНІ СИВОМУ ПЛИВУ. Епічність мислення, великий прорив у художні верхотури поезії: «Молюсь на небо голубе, Шукаю там святої волі. А тут? На грішній цій землі? Було село…А може, снилось? А може, десь воно в імлі Посеред поля зупинилось? Туман розвіється – і я Уздрію те, що тільки сниться, І мрія випурхне моя Блакитним птахом із криниці…»

ПЕНЗЛИК. Це теж епічне мислення, новела про природу творчости.

ГОЛОС ПРЕДКІВ: «Я чую голос десь із березоля, З-за сивого туману правіків. Він тихий – наче шелестить тополя, І чистий, наче жайворонка спів. Я чую голос. Він на мій не схожий, Хоча у тембрі щось від мого є. Але… чому він мЕне так тривожить? Чом спокою святого не дає?»

СПИТАВ – геніальна поезія, що опритямлює у душі чительника таїну: «Спитав у гаю: «Чиї це коні?» А гай не знає. Спитав у неба: «Чиї це коні?» А небо плаче. Спитав у коней: «Чиї це коні?» А ті сміються».

МЛИН – з марева споминів автор видобуває поезію: «З ковша текла мука мов біла піна, Була вона м’яка і запашна, А за дверима коні їли сіно Й дзвеніла деркачами далина».

ТАМ – лагідність голосу і віра у прекрасне, властиво це сміливий гімн тихій поезії, якої так боявся більшовицький режим в Україні: «Там, де багато крику, Щось вироста пусте. Сонце ж бо сходить тихо, Тихо трава росте, Тихо в глибінь вростають Корені й корінці, Тихо цвітуть вустами Квіти і промінці».

ПОКІЙНОМУ ДРУГОВІ – елегія, варта Елегії Осипа Маковая («Ми всі помрем і заростем квітками…»): «Ні, ти не вмер, ти є, Ти десь поїхав Туди, куди ще їхати мені».

Є у книжці смачні художні деталі у прохідних, на жаль. віршах: «стежка шелестлива», «вкропивилось село».

Підсумовуючи – в особі Миколи АДАМЕНКА маємо талановитого, вартісного, чесного перед собою і перед Україною поета. Його НЕУПОКОРЕНІ САДИ цвістимуть ярим цвітом поезії українцям стільки, скільки будуть українці на цій землі.