Розглядати поезію Романа Кухарука за допомогою такого методу як аналіз,справа абсолютно безнадійна. Метод аналізу передбачає розчленування а отже від живого залишається труп, мертвість. Такий метод добрий коли ми розглядаємо вірші типу « Я – жінка.» або «Моє кредо». Тобто вірші  типу «Два притопу, три прихлопує.» Таким віршикам вже нічого не завадить бо від часу написання вони вже мертві.

 Поезія Романа то вже інше і потребує суттєвого заглиблення в авторський текст. Але наша доба навіть не фейлетонна, за визначенням Германа Гессе. а попсова і тому на беззастережний успіх приречені будуть такі віршики де стверджується «щасливе щастя», або той факт, що «голубіє голубе».

  Втім нічого нового під сонцем і справді,не відбувається. Так в добу О.С.Пушкіна доволі був популярний  поміж загалу   В.Бєнєдіктов. Пушкіну такий успіх і не снився. Та хто нині знає того віршописця? А хто нині пригадає українських попсовиків, які творили водночас із Т.Г.Шевченком?

Чи правдиво поклавши руку на серце ви  можете сказати, що нині в масовій аудиторії популярна геніальна поезія В.Стуса. Отим бо й ба,що ні. Бо ця поезія має за підґрунтя традицій інтелекту – набутків європейської культури від С.Кіркегора та Р.М. Рільке до екзистенціоналістів  Ж.П Сартра та А.Камю.

Томик поезій Романа Кухарука  «Вдень і вночі.» коштує всього лиш сто гривень. Але тим, хто призвичаївся до  фейсбучної попси я б не радив купувати. Тіштеся панове одноденними плачами трамвайних віршів.

Особливості поезій Романа Кухарука, які заперечують аналітичний метод,в тому,що їх потрібно розглядати як цілістностний живий організм. Тому що вірш «Це вже Київ. Велемовний Київ» не продовжує сюжетно але підтримує, спів працює з ним інший вірш, «Ніхто». Поміж цими двома віршами немає ніякого формального зв’язку але є внутрішня взаємодія, співпраця. Та врешті вся поезія Романа, це система взаємодії, самоорганізації поміж окремими образами,думками,людини  і природи,матеріального і духовного ( не душевного). Це система образних ідей які стають природною цілісністю ноосфери українського буття, Поодинці ці вірші добрі але сила їх в спів дії. Тоді вони матеріалізують  внутрішню енергію, само організовують інтелектуальний простір читача.

 Чи варто після вище декларованого просторікувати про живу мову поезій яка має буковинський  присмак і чаклунський ритм віршів, і несподівано яскраві образи – метафори,які відчуваєш майже фізично. Все це правдиво є. Але такий аналіз годиться для поета початківця, який несподівано заявивив про себе в літературі. Проте Роман Кухарук давно вже не хлопчик а муж, тому і варто мовити про його поезію як про симфонію яка врешті: «Перетече проз очі в ніч яси у мокрі нетрі крові і краси.»

 Хтось прочитає томик поезій Романа Кухарука  і помітить протиріччя Проте це ті протиріччя, які за визначенням Гегеля свідчать «…про наявність істини. Відсутність протиріч, свідчать про відсутність істини.» Протиріччя які спонукають рух, розвиток.

 Хтось зауважить егоцентризм( не егоїзм)  автора. Так, автор головний герой своїх поезій і не ховається за безликість «Ми». І навіть, коли Роман Кухарук користується для епіграфів рядками віршів з Т.Шевченка,Л.Українки чи В. Симоненка то не  стоїть перед класикам із шанобливо похиленою головою а спілкується з ними як колега, ,одновірець. Тут недоречна істерика, мовляв ,як це він посмів. Стоячи на колінах,неможливо побачити істину суть, так зручно лиш молитись. Роман вводить в контекст сучасності і Т. Шевченка, і Л.Українку та й інших не кастровано-  цитатно  а як друзів по спів дії.

  Взаємодія минулого і сучасного,людини і природи,духовного і матеріального в творчості Романа Кухарука має характер не синтезу а швидше синкретизму. Мені здається,що поезія Романа ,в своїй цілстній сукупності є метафорою поняття «культура». Бо хіба культура не живий організм в якому співпрацюють,спів діють економіка,мистецтво,звичаї, література, етнопсихологія тощо. Живий організм здатний до самоорганізації, до саморозвитку ?

 Отже  поезія Романа Кухарука має синергетичну якість.