Нарешті вивершено прочитання першої частини трилогії Тетяни ТЕРЕН РЕКВІЗИТИ.

Про дві попередні читайте тут:

 http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=7371

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=7390

Першим у параді іде Юрій АНДРУХОВИЧ. Якщо одним словом САМОЗАКОХАНІСТЬ так і пре від кождого його вислову.

Син Тарас – англійський філолог працює у Варшаві на Польському радіві. Достойний приклад для українських спудеїв а спудеюнок.

«усе, що трапляється з тобою у житті – це література».

«перед тим я вже повиступав за кордоном і привіз стільки грошей…» Гроші – основне мірило його літературної діяльности і прозових писань. Перестануть платити – перестане виступати і писати.

Цитата про Жадана – заданість і штучність жаданізації літературного простору в Україні.

Батько – офіцер запасу у Чехії в родичів у 70-і виправдовував дії Сересеру у Празі. Ну а чого ж. головне, що не сором казати про це уголос зараз.

Бідність розмови з метром вражає – жодної свіжою ідеї, цінности, радости, мудрости. Повна духовна порожнеча. Прикро але так є.

Віра ВОВК – українська письменниця з Бразилії, учасниця Нью-йоркської групи.

«праця – повинність, а талант – не заслуга».

«ми не дуже жаліли, що почалася війна, бо одночасно вона означала і можливість волі для України».

«моя особиста слава мене мало цікавить».

«Маланюк був закоханий у поезію і жінок, що можна було зрозуміти здалеку. Був бойовим націоналістом – і то було щире у ньому».

«У верлібрі має бути не тільки думка. а й форма. У ньому не можна сказати що-небудь і як-небудь. Ви маєте зробити так, щоби це був усе-таки вірш, а не проза. Це досягається за допомогою музики, образу, емоції, думки».

«Жадан має деякі гарні поезії. Дуже люблю його вірш «Контрабанда», який я переклала на португальську».

«Часом краса створюється некрасивими елементами».

«Треба намагатися не оплюгавлювати літературу».

«Від поезії і творчости слід вимагати як не вічности, то принаймні довголіття».

«Не люблю сидіти на престолі, волію сидіти на камені».

«чоловіки втрачають ґрунт під ногами, бо менше стараються і занадто певні самих себе».

«феміністичний рух, на мій погляд,  -- це абсолютна дурниця. Світ побудований з чоловіків і жінок, тож не треба відразу ставити жінку на перше місце».

«Чоловіки і жінки мають поділитися працею і обов’язками».

«Така Господня рука, що у моєму житті всі люди, які для мене багато важили, були мені недоступними, а ті, які мною цікавилися, не цікавили мене».

«Всі ми на Заході відчуваємо себе такими вічними євреями, які ніде не мають свого притулку. В Україні мені теж часто здається, що я тут чужа, бо багато мені тут таки нерідного. Передовсім російська мова, якої я не знаю».

«перемогу слід шукати не так у політичних, як у моральних справах».

Після такої мудрої. Виваженої бесіди прагнеться прочитати художні твори сеї авторки, що невзабарі буде мною зреалізовано.

Приємно подивувала Леся ВОРОНИНА. І долею, і мовою, і характером.

«Українці часом здатні на такі неймовірні й важливі речі, які вражають цілий світ, а потім ніби хтось клацає пальцями – і все перевертається, перетворюється на свою протилежність».

«Дуже важливо не проґавити той момент, коли ти можеш стати пародію на самого себе».

«я зустрічала мало людей, які нічого не вдають».

«я ніколи не розчаровувалася в головному».

Дуже тепло спогадує пані Леся про свого діда новеліста прохора ВОРОНИНА – заохочує і його твори залучити до свого духовного спожитку.

Мама Лесі написала книжку про українського письменника Японії василя Єрошенка «Запалив я у мерці вогонь». І се чтиво піде в ужиток.

Дуже гарно і тепло мовить пані Леся про Ірпінь.

З інтерв’ю постає дуже цікава особистість, яку до того трактував тільки як дружину Гуцала. Даруйте мені сей гріх.

Василь ГОЛОБОРОДЬКО, луганський вигнанець, що живе тепер в Ірпені.

«Юрій Щербак колись пояснив, чому не ходив ніколи в Спілку письменників – бо там були самі стукачі». А в ООН він їхав як хто – противник режиму? Та ні. Все це бравада.

«листуватися зі мною хотіли не всі».

«Рубан писав російською, і його улюбленим поетом був Роберт Рождєствєнскій. У Кордуна взагалі віршів не було».

«У мене вірш починається з образу, а не з бажання написати про щось. Верлібр же дозволяв цей образ вводити у текст вірша у його повноті».

«У Луганську нема України, але ж то Україна».

«урбаністичні цінності руйнують питомо українську культуру».

Ляриса ДЕНИСЕНКО – правник і письменниця. А вторка двох чудових романів – ТАНЦІ В МАСКАХ і ВІДЛУННЯ.

«мені важливо відчувати запах. Сьогодні, скажімо, відчувався цей особливий запах дощових черв’яків».

«я – людина дії: бездіяльність і безпорадність мене дуже пригнічують».

«коли двоє сваряться, вони найменше потребують адвоката».

«якщо людина тобі не близька, не критикуй її і не втручайся в її дії».

«не ображай словами».

Анатолій ДІМАРОВ не дожив до виходу книжки, але наговорити цікавих речей устиг.

«Ми ж виправдовували й оспівували тих, хто вішав. Нам простити цього ніколи не можна».

Епізод з зошитом Григора Тютюнника, що повісився, а Загребельний – старий матьорий смершівець – послав не кого иншого, а автора повісти СТУКАЧ забрати той зошит красномовніший за тисячу слів. І він побіг. Зошита, правда, не застав.

Іван ДЗЮБА, герой, що відрікся від своєї стихії. Всі сіли, а він, що вів за собою всіх, написав покаянну заяву до Макулатурної України.

Мовить:

«мене мучило почуття самотности».

«вступаючи до комсомолу, я написав в анкеті национальность -- русский, оскільки тоді віддавався пріоритет усьому російському. А національній свідомості не було звідки взятися».  

«я ніколи не думав, що українське понад усе, але влно точно не поступається іншим національним культурам».

«мені властивий винесений з Донеччини анархізм».

«постраждало багато людей, але такого, щоб когось арештували тільки за мою працю не було». Було. І дуже багато.

«я не був політиком, не був підпільником».

Роля Павличка у з’яві покаянної заяви.

«для мене тяжкі переживання тривали довго».

«я не вийшов з тюрми переможцем».

«з особисто не пережитого не народжується щось посутнє».

Сумний герой.

Іван ДРАЧ, що дихав Леніним, а тепер дихає собою.

«мої досягнення в поезії – це п’ять-десять віршів, які залишаться після мене. І то вже добре. Мені цього досить».

«свято першого жайворонка».

«небо Малоросії для малорослих».

«тебе чекала дорога туди. А я не хотів. Я хотів щось робити».

Сергій ЖАДАН, якого Малкович поставив на один рівень з Тичиною у своїй антології, мислить так:

«Для мене життя – це коротка дистанція. Я чудово пам’ятаю старт і вже доволі недвозначно помічаю фініш. Насправді життя дуже коротке. Час настільки густий і щільний, що можна навіть сказати – матеріальний. Ти відчуваєш, як він просто протікає крізь пальці. В мене ніколи не було ілюзій, що до моїх сорока років мине століття. Я завжди доволі об’єктивно відчував час».

«мені важко лишатися вдома. За якийсь час я починаю відчувати брак енергії. Дорога мені цікава тим, що вона дозволяє тобі автоматично все міняти – настрій, ритм, графік, рід занять».

«мовна невизначеність є ознакою певного порубіжного стану, і він не лише суто географічний чи політичний, а так само емоційний і психологічний».

«я насправді не дуже прив’язуюсь до людей, навіть до рідних».

«мені дуже не подобається термін українськість». Воно і видно. Міг би й не означувати се.

«наше покоління теж було частиною радянської системи, в якій ми народилися і виросли». Ні. Моє покоління народилася в українстві і в українстві творить. В цьому між нами прірва – духовна, невидима, але відчутна.

«літературний вибух і досі не стався». Ні. Він постійний. З кожним новим поетом. З кожним вартісним романом чи новелою.

«я насправді великий конформіст». Це точно.

«космополітизм мені ніколи не був цікавий, це не моє». А що? українство тобі ніґди не до вподоби. До вибору небагато – шмоцтво альбо руцкі мір.

Оксана ЗАБУЖКО так багато наговорила за своє творче життя, але і тут є золоті розсипи:

«перетворити життя на текст, зробити його літературою».

«купа соціяльних зобов’язань, які приходять разом з успіхом».

«мені зовнішній світ набагато цікавіший ніж я сама».

«розрив між тим, що я знаю і розумію. І тим, як мало насправді я можу зробити».

«розвід завжди в чомусь є поразкою».

«ведення щоденників – це фізіологічна функція письменника».

«ми і досі не літературна країна». А яка? Макулатурна?

«історія незалежної України могла б скластися инакше, якби на початку 90-х троє тодішніх незаперечних авторитетів – Дмитро Павличко, Ліна Костенко й Іван Дзюба – виступили і розповіли про, як вони свого часу уклали з КҐБ «пакт про ненапад». У Литві на це тоді наважилась Казимира Прунскене, скандал був страшенний, зате тепер вони мають у колишньому будинку КҐБ Музей радянської окупації і їх, у разі чого, боронитиме НАТО. Треба було еліт з радянської доби, яким би стало сміливости на такий крок, щоб очистити країну. А в наших вийшло «я мовчу і мовчки брешу», і далі удаючи, ніби в щербицьку епоху можливі були еліти без санкції КҐБ. Неможливі вони були. І тоді, якби піднялась ця накривка і хлинула дійсна правда про УРСР, можливо, історія пішла би иншим шляхом. Найсумніше зараз бачити, що нічого наші авторитети тим своїм мовчанням і для себе не зискали, все найкраще, створене ними – таки в минулому (…) Просто люди в якусь мить опинилися перед викликом історії, який вони не могли витримати». Золоті слова. і сміливі. Бо так воно є.

Дуже вдячний Тетяні Терен за її три дзеркала перед іменитими авторами. Хтось голий, хтось мерзенний, хтось порожній, хтось антиукраїнський, але більшість – мудрі, радісні і вартісні МИСЛИТЕЛІ  і ОСОБИСТОСТІ. Це неоціненний читацький досвід, що вартує затраченого часу – і авторкою книжки, і її співрозмовців, і читачем.

А письменникам варто пам’ятати про відповідальність перед літературою і читачем. завжди. І в усьому.