Автору бракує досвіду, книзі бракує біографії автора, післямові Вано Крюґера бракує здорового глузду – порівнювати Олександра Мимрука з Аттилою Могильним на начебто спільній плятформі українського урбанізму некоректно і недалекоглядно. Могильний не оспівува урбі, він оспівував давньоукраїнський Київ княжої доби, а сучасний Київ був як суголось і відголось того Києва – давноминулого і сучасного водночас. Він навіть сина назвав Ярополком.

ЦУКРОВИК – Олександара Мимрука – про футбольну команду якогось невеличкого містечка. В якому є, мабуть, цукровий завод.

Автор сповідує неримований довготривалий вірш – здається, подібні Лідія Кульбак слушно називала у своєму доробку версетами.

У цих багатослівних технізованих версетах є цікаві речі: «наднебессі», «тільки віра дає абсолютне знання не даремно вона фіксується у книгах та епітафіях як найважливіша частина пам’яти я думаю що нас готували до висадки на сонце над цією країною стільки сонця що ми є чи не найкращим матеріалом», «я викраду їхнє кляте сонце таке рідне і важливе для мене», «є міста дуже старі…» (чудовий вірш повністю), «слухайте всі…» -- так само добрий вірш, але два рядки наприкінці зайві, «людський син пізнавав» (повінстю), «цукровик» (повністю), «даруючи вічність нову», «згоріти, поцілувавши сонце», «вигнивала венозна система доріг».

Але не вони є дорогою його таланту в українській поезії.

І не цикл НІМЕ КІНО, що намагаються замінити не заміниме – кіно і поезія – ріжні мистецтва.

Його дорога – сильний характер і стиль прямого звернення до себе і до читача – водночас:

І ВГРИЗАТИСЯ ПОТРІБНО В КОЖНУ ХВИЛИНУ,

МІЙ ПОТЯГ ПРИБУВАЄ НА СТАНЦІЮ ГРУШКА,

ЗИМОВІ ЛЮДИ ВИСИПАЮТЬСЯ СІЛЛЮ НА ЛІД,

ЗВУКИ ЧЕРЕПІВ ЧЕРВОНИХ І ЧОРНИХ.

У цих чотирьох поезіях все є – характер ліричного героя, стиль металу і ніжного леготу, кольоропис, звукопис, енергетика стихії.

ЦУКРОВИКА могло би і не бути – рано.

Автор безперечно переросте цю книжчину.

Добре, що вона є.

Хай буде уроком для всіх.

Творити тексти не складно. Неймовірно дивовижно творити поезію як поцілунок в сонце.

Олександер МИМРУК може – і це головне.

В ДВОРАХ ВИНОГРАДУ багато поезії -- це лябіринт надовго якщо не назавжди.