Якось по антиукраїнському радіві  чув-єм дивовижну річ: дєвочка-ведуча нічтоже сумняшеся оголосила ОЙ ВЕРШЕ МІЙ ВЕРШЕ  у виконанні Тараса ЧУБАЯ  русинською народною піснею. От в роги ма, як мовив би герой романів Миколи Рябого з Винниці.

На зустрічі з гамерканшькими письмаками ув музеї друкарства представник видавництва LAURUS пожував того, же у 2013 році видав 40 СОНЕТІВ І ГЕРБАРІЙ видатного українського поета, лауреата премії імени Тараса Шевченка Петра МІДЯНКИ з села Великий Луг, що на Закарпаттю, бо зле купуют. Но але й ціну він виставив на тую книзю – 77 гривінь. Собівартість книги гривень 20 не більше.

Та менше з тим.

Купив.

І шо я виджу?

У вихідних даних писано чорним по білому – російською мовою.

Кою-кою?

А.

Вони мали на оці русинську.

Це я зрозумів з передмови якоїсь Інни Булкіної, яка пише про Мідянку: «Мідянка справді є русином, залишаючись при цьому українським поетом» і далі: «якщо у принципі припустити, що русинська мова є діалектом української, але з тим же успіхом її можна віднести до  діалектів словацької, чи просто вважати однією з малих слов’янських мов – у сербському Воєводині, до слова, її визнано як одну з офіційних».

І Булкіна, і власник видавництва, і відповідальний за випуск Микола Климчук політично антиукраїнсько настроєні таваріщі. Найшли з кого творити русина, що начеб пише русинською мовою.

Та з якого ви дуба впали, панове?

Петро МІДЯНКА – чудовий український поет, що пише чудовою українською мовою.

 Він чудово бачить деталі: «І біла булка в гусячому смальці… і смалець хто з ряднини відпере?».

Він щемкий у своїй ліриці: «Пилок вільшини, золото ліщин, Теплінь і запах ладану й вощин Понад розвільглою й маркотною землею», «маленький потічок Несе в долинку пісню янголину», «червоної черешні корогов, і передзим’я, й білі, білі вірші», «лови гриби губами із долини», «поодинока рибка хвилю коле – на матиці води, у течії».

Він нещадний у своїх карпатських візіях: «його душа долинами ходила», «тяжкі церковні присмерки вечірні», «а коло гівна грибаря пробивається товстокорі нок», «і чорна тинта вичахлих смерек», «та не отой мізерний мед оси, котрий носила з узбережжя Тиси».

Він веселий у своїх радощах і гризотах: «недобрий вилім, виям», «а я вчуваю коника в траві, він замузичить на моїм весіллі».

Є оден вірш з уживанням літери ы у словах млини і кивана, але то передається і інакше і аніяк не свідчить о русинство мови чи автора.

Петро Мідянка мислить себе українським поетом, який мовить за багатьох: «утверджується наше покоління, дарма, що скам’янів майбутній час», «вже був народ. Тебе ще не було», «віршник», «тремтітимуть у горах душі наші над хрускотом студеної води».

Роман КУХАРУК