Вони побачили світ ще 2003 року, але потрапили мені до рук уже по смерти автора.

З них постає український модерніст з Гамерики, що не тямив націоналізму, виступав проти теорії національного стилю Юрія Шереха, не приймав компромісів з Совітами, був чільним представником  Нью-Йоркської групи, уклав антологію дияспорної поезії АКОРДИ, був ініціатором і співредактором квартальника Світо-вид, добрий поет, автор п’єс а романів, мав двох жінок, з котрими однак розлучився, мав також синів.

Мені подобалася його поезія з книжки  ТРЕТЯ ОСІНЬ (Київ, Дніпро, 1991), але до моменту, коли він упадає ув яму самозречення перед християнством.

У мемуарах він пише, що відрікся не тільки національного, але й церкви християнської.

Але усе зарідом.

Дитинство проминуло у селі Бертники на Тернопільщині. Був пастухом корови, а тато – шевцем-полатайком. Був мудрим уже тоді: «краще бути голодним, ніж ненародженим», «природа хвилює мене, майже сексуально, як жінка», «міг відчувати, як крізь землю, наче крізь мене самого, коли я лежав на землі, протискалася зелена трава весною».

Після села Монастириська, де герой «вперше засумнівався, чи варто посвячувати особисте задля суспільного». До українського націоналістичного суспільства не долучився. Три роки навчання – при трьох окупаціях: польській, большевицькій а німецькій.

Далі Бучач, а потім німецька неволя, табір для переміщених осіб, Америка.

Література поглинула його цілком і він співтворить Нью-Йоркську групу.

Важкі узаємини з дияпорою: літературними та  політичними колами. Модернізм Бойчук і його однодумці відділяють від національного, але прагнуть до державної незалежности української нації. «Патріотизм у нас завжди брав верх над культурою» -- цікава думка, проте неглибока.

Розпочинаючи з Гамерики пан Бойчук починає подвійну обсервацію українства там і українства тут.

До групи приналежали  Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак, Патриція Килина, Віра Вовк, Емма Андієвська.

Розпочинається довга дорога літературного становлення: «Я не мав відчуття, що сі мої вірші були цілком моїми», «треба тільки бути собою і з собою», «в одну мить мене наче просвітило, і я почув свій голос: зсередини».

Бойчук дає шкіци портретів вагомих діячів дияспори Ігора Соневицького, Ірени Стецюри,  Юрія Лавриненка, Юрія Шереха-Шевельова, Григорія Костюка, Івана Кошелівця, Тодося Осьмачки, Евгена Маланюка, Олекси Стефановича, Василя Барки, Богдана Кравціва, Вадима Лесича, Миколи Шлемкевича, Володмира Міяковського, Олександера Семененка, Ігора Костецького, Юрія Косача, Йосипа Гірняка, Юрія Соловія, Михайла Дзиндри, Зиновія Штокалка, Яра Славутича, Богдана Нижанківського.

Бачить Бойчук і сегобічних – підрадянських діячів, що їх змушувало КҐБ  вербувати дияспору на свій бік: Олександера Підсуху, Івана Драча, Дмитра Павличка.

Особливо варто подякувати споминачеви за цікаві портрети Павла Вірського, Анатолія Солов’яненка та Миколи Воробйова.  

Гарні портрети американських поетів, яких Бойчук перекладав з англійської – Стенлі Кюніца і Дейвіда Іґнатова.

Завершуються спомини фестивалем Золотий гомін а Київом.

Книжка буде цікава усім, хто любить українську літературу – і тогобічну, і сегобічну. Дякувати Богові – вона зараз – і уже назавше – єдина.