Літературний форум

* * *

У поїзді, щоразу, коли я чую слово «проїзд», я мало не сміюся, як
учень початкової школи.

* * *

У поїзді, щоразу, коли я чую слово «проїзд», я мало не сміюся, як
учень початкової школи.

* * *

Двох 19-річних мешканців Львова завербували російські спецслужби, які видавали себе за співробітників СБУ. Юнаків переконали, що вони беруть участь у спецоперації проти «ворогів України», і доручили підпалити поштове відділення та двері кількох квартир. Це була спроба експлуатувати патріотизм українців та їхню довіру до правоохоронців, щоб використати їх для підривної діяльності.

* * *

Президент Фердинанд Маркос-молодший у вівторок очолив інспекцію майже завершеного мосту Камаланіуган, який з'єднає північно-східну та північно-західну частини провінції Кагаян.

Після завершення будівництва вантовий міст довжиною 1580 метрів з'єднає міста Апаррі та Камаланіуган. Це єдиний міст, що перетинає річку Кагаян у найпівнічнішій частині Кагаяна.

* * *

Кандидат у президенти від партії Гоміньдан (Гоміньдан) Хау Лунбін сьогодні оголосив про свою політику щодо обох боків протоки, заявивши про намір відкрити представництва Гоміньдану в Пекіні та Шанхаї. Речник Ради у справах материкового Китаю Лян Веньцзе заявив, що консультації та обміни між сторонами протоки повинні залишатися офіційними, оскільки це найкращий підхід.

* * *

США зможуть передати Україні лише 20-50 ракет "Томагавк" – цього недостатньо, щоб змінити хід війни, – FT.

«США мають близько 4150 ракет «Томагавк», але зможуть передати Україні лише кілька десятків. Нові закупівлі обмежені», — колишній чиновник Пентагону Марк Канчіан

БЛОГИ

Блог Романа КУХАРУКА

Блог Дмитра ГАВРИЛЮКА

Блог Миколи ГНАТКА

Блог Оксани БЕЛЯКОВОЇ

Блог Миколая МЕЛЬНИКА

Блог Вячеслава CІВЧИКА

Блог Антона ВАРВАРИЧА

Блог Вячеслава СНІЖКА

Блог Галини КОСЯН

Блог Тетяни ІВАНЧУК

Блог Євгена ПАСТУХОВА

ПРОЗА

Це було у місті N…

10:24 12.10.2017

2014 рік, червень.

«Зелені чоловічки» у військовій камуфляжній формі, з автоматами за плечима, з’явилися у місті несподівано, наче з неба звалилися. Побачила я їх вперше, повертаючись з роботи. Вони впевнено ходили по місту, вдаючи із себе хазяїв, а люди, запримітивши їх постаті, нажахано обходили десятою дорогою. Дивно, але побачивши це власними очима, не віриш в страшну реальність… Було таке враження, що це просто страшний сон, або зйомки якогось військового фільму і що ось-ось все скінчиться і буде все добре, як раніше, але, на жаль, – це було не кіно і не уві сні, а наяву...

Маленьке промислове місто N, що на Луганщині, гарне, затишне, що потопало в зелені і квітах, – жило своїм розміреним життям, поки до нього не докотилася війна… Місто окупували на початку червня 2014 року. Коли люди вперше почули обстріли, від яких здригалася земля, тряслися будинки, бряжчало скло у вікнах, вони, перелякані за своїх кровиночок, панічно бігли до дитячих садочків, щоб якнайшвидше дістатися додому й, похапцем зібравшись, вивезти дітей якнайдалі від війни. В осиротілому спустошеному місті майже не було чути дитячого гомону і сміху. Складалося враження, що це інша планета, де немає й ніколи не було дітей. Це моторошне почуття – відчуття таке, нібито закінчується життя … Далі було гірше. Десь зовсім близько чулися автоматні черги, гатили гради… Стріляли так, що було видно жахливі палаючі смертоносні снаряди, які летіли й летіли зі страшним гуркотом приземлюючись десь за містом, наводячи на людей страх … Зовсім близько багатостраждальні міста – Щастя, Луганськ, Первомайськ , Красний Луч, Дебальцеве, Іловайськ… Дорога-дамба – єдина, по якій треба було кожного дня ходити на роботу, знаходилася поміж двох ставків й нагадувала «полігон» для обстрілу снайперами, адже з обох сторін стояли дзоти, побудовані з величезних бетонних блоків з бійницями для автоматів. Розуміючи, що все на ній проглядається, як на долоні, хотілося щонайскоріше пробігти по ній, неначе швидка хода врятує від ймовірного обстрілу. Так було двічі на день – вранці і ввечері, тобто, на роботу і з роботи… А працювала я тоді в дитячій бібліотеці.

Спочатку, під час обстрілів, нам було дозволено покидати робочі місця й бігти додому, пізніше – бахкає чи не бахкає, працювали цілий день, а насправді, було для кого. Літні канікули у школярів співпали з окупацією. Більшість дітей вже вивезли з міста, а ті, що залишилися бігали в бібліотеку, як до себе додому.

Тут вони відволікалися від страшної реальності: читали, спілкувалися, гралися, перечікуючи небезпеку. А ми, прості працівники бібліотеки, розповідали їм, як треба поводитися під час обстрілів, як не потрапити в халепу на розтяжках, які тоді були масово розповсюджені, особливо в зелених зонах та посадках.

Відволікаючи дітей від гуркоту обстрілів ззовні, ми їм голосно читали, розповідали цікаві історії, пригощали чайком з сухариками, заплітали дівчаткам косички, допомагали шити одяг для їх улюблених ляльок, до речі, не отримуючи в цей час ні копійки зарплатні…

В один з таких днів зібралися наші друзі-завсідники в бібліотеці. Десь далеко за вікном гуркотіли гармати, діти тимчасом читали книжки, декламували вірші, аж раптом задзвонив телефон, я пішла до сусідньої зали відповісти на дзвінок, і розмовляючи по телефону, почула, як діти, мої діти, яким лише по 8 – 10 рочків, співають гімн… Так! Вони співали гімн України, – мої маленькі друзі, великі патріоти нашої Батьківщини!

Враз холодок пробіг по моїй спині … Через вікно бібліотеки було видно, як «зелені чоловічки» з автоматами в руках, прогулювалися по місту… І, якби вони почули гімн України, не знаю, чим би це все скінчилося…

Про цю подію я часто розповідаю друзям і цей день пам’ятатиму усе життя.

Ірина Соколова
Алчевськ-Київ

Всі статті розділу "ПРОЗА"