В анотації до книги С.Бреславської «Ти», коротко висвітлена головна принада – поезії про кохання,  неземне кохання: «щось у тобі непередбачуване, щось потойбічне є», «Цей Чоловік – мій лише на хвилину – наче крижина в теплій руці гину…» Кохання неземне, а порівняння щиро-буденні і зрозумілі – бо не дають спокою, розбуджують бажання відкривати книгу знову і знову, щоб зрозуміти і почути довершені і недовершені рими, поставити  відсутні розділові знаки та ще й кожен раз, по повторному прочитанні, по різному.  Вслухайтесь у ці рядки: « давай ми просто один для одного будемо», «розчинилась у ньому повністю і зникла…»,  «більше – нічого - мені не треба тільки – чути – його ім’я!», «дерева пливуть над будинками». В поезіях живі почуття і жива природа – головні дійові особи.

     «Я вітер! Спекотний вітер що спогад про всіх попередніх витер стер як зморшки з чола…», «а у мені серце – ні! не розбите – роздушене», « а мені байдуже котра до мене під ноги тобі текла», «пришив мене до себе поцілунком», «увійти в тебе як в море з головою… бути в тобі рибою чи випірну?» Неначе нічого нового, але такий відчутний мотив:  і жити, і кохати – це відчувати біль за обох. «У віртуалі душу виймали з тебе…  дерлась від болю у віртуальне небо, дням і терпінням не зупиняючи лік…», «Якось так затишно і тихо: пекучий біль, у жменях ліки… Люби мене і вільно дихай моїм – ніколи! – чоловіком.», «Рваним папером під ноги ляже чи то обгортка твоя, чи шкіра…»

     Не кожен уміє любити, бо не кожному дано, то ж ЧИТАЙТЕ! А я, прочитавши вдруге і втретє, зрозуміла: це не окремі поезії про чисте, наповнене джерельною водою кохання, це лірична поема-сповідь про вимріяну і пережиту жагу любові - вічної і цілющої, болючої і переможної.

                                                                                                                                   Віра Свистун