Творча зустріч в Українському Домі
Сьогодні в Українському Домі панувала поезія Віри Свистун. Адже вона – чудова українська поетеса - збирала своїх друзів. Приїхали до Віри гості і з Сум (Надія Позняк), і з Канева і з інших куточків України та найбільше було наших друзів зі Всеукраїнської творчої спілки «Літературний форум» (Тетяна Іванчук, Світлана Макаревська, Юрій Титарів, Ігор Мисяк, Олександра Мазіна, Олександр Курись, Валентина Швежикайте, Надія Чорноморець, і  звичайно ж  Роман Кухарук). Завітали на свято і відомий український художник Цезарій Ганушкевич і керівники бібліотек міста Києва (Ірина Соколова), з якими співпрацює Літературний форум і ще багато – багато друзів і прихильників поезії Віри Свистун.
З Вірою Свистун мене познайомив Літературний форум. Ми вже більше року збираємося в одній аудиторії, слухаємо поезії різних років, розкриваємо свої почуття і переживання в поетичних рядках, вслухаємося в ритм і мелодійність, підбадьорюємо одне одного, вислуховуємо критичні зауваження і сповнюємося довірою. Без довіри не можна перебувати в цьому середовищі, адже поезія – це душа кожного з нас і вона така відкрита, відверта і довірлива…
Щораз мені відкривається поезія Віри Свистун з неочікуваної сторони. Іноді здається, що вона має писати більш раціональні поезії, сповнені перемог над життєвими колізіями. І такі поезії дуже гарно гармонують з її нестримним темпераментом: «Ти не поет, коли нема амбіцій.- Не хочу, щоб мене так називали! Почав писати в юності, чи в віці - прямуй до кафедри сміливо і зухвало. Ти не поет, якщо тебе не чути, неначе "кляп" застряг назавше в роті. Де почуття - забарвлені, розкуті? Ще й досі усамітнені у цноті?», а чуєш раптом таку неприховану нотку душевного щему внутрішньої драми: «Наче зранений птах, десь летиш по світах, все шукаєш розраду і волю. Ти дозволив собі вгамувати той біль. Ти дозволив... А я - не дозволю…».
Вслухаючись в сьогоднішні поетичні рядки, почитані самою поетесою, її друзями – літфорумівцями, покладені на музику і виконані пісні професійними і аматрськими виконавцями – я знову і знову відкривала для себе пезію Віри Свистун – її ліричну глибину, таку щемну і бездонну, таку мрійливо-емоційну і високу…
Цогоріч, і це було продемонстровно на зустрічі, Віра мене вразила просто нестримним потоком, чи краще сказати водопадом (а може зорепадом), своїх поезій, згенерованих її емоційним сприйняттям творчості прекрасних українських художників Цезарія Ганушкевича і Любові Міненко:
Напитися б доволі з джерела.
Тече до ніг пульсуючим потічком.
Живе і вічне. З ним і попливла,
і заблукала темно-синя нічка.
Паду навколішки і змию пил,
пірну у ніч, а вирину у ранок,
у витоки сріблясті - Підхопи!
Ще так багато мрій і забаганок!
Серед привітань раптом прозвучали може трохи пафосні слова: «твоя поезія, Віро, - це частинка великої української поезії, що звучатиме поряд з найвідомішими поетами України!». Може й пафосно, а може й пророче…
Це початок, Вірочко, нехай тобі щастить на цій незвіданій дорозі! Нехай натхнення не полишає твоєї поетичної домівки, нехай крила твоєї поезії будуть сильними і легкими, а мрії високими…і нехай вони збуваються!
Слова поета пророчі,
В них заримовані ночі,
Хай кожен бере, що схоче
І з вірою в світ несе,
В полоні її харизми
Повторяться афоризми,
Цитати й музичні схизми -
Бо Віра це наше все!