***

Що ж, хоч сьогодні послухай, спитай,

Чому я не знаю і хто має знати,

Що спокій, отам де ясний небокрай,

Промінням своїм тримається хати.

І нічого нема, що триватиме вічно,

День це згадка про те, що закінчиться час,

Це мабуть не ти, це для тебе не звично,

Але це так властиво для нас.

Ти тримайся за сни, не ховай їх в собі,

Не ламай гілок й не заламуй руки,

Не важливо чому сенс лише в боротьбі,

В боротьбі мало сил для розлуки.

У тобі все це є, все жевріє, не меркне,

Все з найбільших ознак й до найменших дрібниць,

Кажуть дурнем, хто жив той і дурнем воскресне,

Але хто ж не робив дурниць .

І коли стихне спів саме час запитати,

Небокрай стане темним, торкнеться зіниць,

Отоді ти спитай всіх, хто зайде до хати,

Хто хоч раз не робив дурниць.

***

Ще в дитинстві, не знаючи міри, 
Не знаючи глибини чергового броду,
Все, що я запам'ятав з Шекспіра – 
Клятви, дані в бурю, забуваються в тиху погоду.
І коли хтось казав, що це все брехня, 
Це так схоже на неї, усе може бути, 
Ми тоді вчили Шекспіра і, здається, я 
Записав цю фразу, щоб не забути.
Нас життя розкидало, закрутило у вир,
було безліч клятв, слів, обіцянок.
Зараз хочеш вір цьому або не вір,
Все побачиш лише наостанок. 
Можна все списати на нашу природу,
Що небо надвечір не завжди рябе, 
Коли ми зустрінемо тиху погоду,
Ось тоді я спитаю тебе. 
І життя летить швидко, мов куля,
Без сумніву і без вагань, 
Здається, що скоро закінчиться буря,
Он там вже розвиднілось... Глянь!

***

Суха трава...Сьогодні не було роси,

А вчора на заході червоніло небо,

Кажуть дощ буде, приглушить усі голоси,

А тут, як завжди, дощу невимовно треба.

І трави ще виростуть, вже після косовиці,

Поміж покосів діти, як пташки малі,

Декому земля тільки все життя сниться,

А хтось все життя працює на землі.

Живе лишень від жнив і знову до посівних,

Я бачив цих людей, я знаю їхню природу,

Можливо, я більше не буду одним із них,

Та з ними одного роду...

Їхнє життя пробігає поміж рядів,

Забираючи зір і не лишаючи більше нічого,

На розламі думок, невідомих світів,

Їм тут всім дуже близько до Бога.

А коли вони вмирають, лягають у полі жита

І зерно не твердне, чекає ще дев*ять днів,

Вони знають, що варто, за що їх Отець спита,

А що їм буде, у них же нема гріхів.

І коли несуть тіло четверо на плечах,

Їм кидають вінки, неначе були обжинки,

У них є земля, знаряддя в своїх руках,

Вона усіх знає і всім надає спочинку.

У них інші очі, таких я не бачив ще,

У них грубі руки, як камінь, їх мозолі,

Сонце хоч гріє, не гріє. або пече,

У них все життя зав*язане на землі.

Просто суха трава, сьогодні не було роси,

Не було тепла і зовсім не було сили,

Кажуть дощ буде, приглушить усі голоси,

А після дощу, кажуть, краще копати могили.

***

 

У мене наче й не було нічого,

Того що не видно , ніколи ніхто не вкраде,

Завжди говорили , що закрита коротка дорога ,

Тому по ній і сьогодні ніхто не йде.

Говорили, що першим почуттям вистачить сили ,

Вони пахнуть , як після дощу трава ,

Я пам'ятаю всіх , хто мене любили ,

Тільки їх, як таких, нема.

Я пам'ятаю дитинство і сірі руїни,

Нас тоді не причесаних більше було,

Мене ділять на чорну і білу частини,

А яка з них несе добро?

І садити дерева, будувати будинки,

Родити синів , відпускаючи їх у світ,

Він чекає на них , є рядки дописати сторінку,

Може в них це вийде , як слід.

Нас прагнули муштрувати строго ,

Щоб потім віддавати задарма,

Казали- закрита коротка дорога,

Хоч замків там ніяких нема нема.

***

Дуже важко своє відбілити сумління,

Рядочком до лісу, в зажурі маленькі хати,

У кожного хрест -, самому до скону нести...

А люди- дерева, вони теж пускають коріння.

І кожен сумує, а спокій лиш в гробі знайде,

Роками шукає куди б це присісти під тином,

Щоб хтось пожалів, чого це ти гнеш свою спину,

Та, мабуть на жаль, зараз тину ніхто не плете.

Світ , геть невеликий, хоч і здається без меж,

А там де кінець, там тільки закопані плити,

От, як ти живеш, за те будеш потім платити

І більше, ніж треба, ти точно собі не візьмеш.

Дуже важко своє відбілити сумління

І байдуже, ти очорнив, чи не ти,

У кожного хрест -, самому до скону нести...

А люди- дерева, вони теж пускають коріння...

***

Літо лише нагадує митаря,

Який не бере золотом , а забирає хист.

Самогубців хоронять за межами цвинтаря ,

А нас розселяють на околицях міст...

Сонце випалює трави , гріє каміння ,

Ним жонглують діти , воно випадає з рук ,

Я довго не знав , звідки у них терпіння

Стояти на місці, а потім бігти на звук.

Коли прийде осінь , розплетена , несамовита,

Дощів нам принесе , вона їх любить сама...

Отоді я скажу, мені б зараз трішечки літа,

Вона відповість— окрім бабиного більше нема.

Та більше не треба , ми не перебираєм харчами ,

Вже звикли до всього , ніщо не дивує нас ,

Нам би все йти , поки небо ридає дощами ,

Обабіч нових і давно вже покинутих трас.

І можна залишатися безмежно хоробрим,

Плювавши на прогнози, на хист і везіння,

Але повертатися туди де було добре,

Це ж яке треба мати терпіння. ..

А любов сліпа , їй важко робити кроки ,

Вона швидше нашкодить, ніж зможе допомогти,

Куди ми йдемо, під ноги кидаючи роки,

Невже через те, що нам просто потрібно йти..

І обабіч доріг знову пісня лунає осіння ,

Доволі гірка , зі смаком червоних прилук,

Де зараз діти , котрі жонглують камінням

Яке постійно випадає з рук. ..

Куплю я свічок , лише почекаю титаря,

Він прийде до мене , закінчивши акафіст ,

Самогубців хоронять за межами цвинтаря,

А нас розселяють на околицях міст. ..