***

Така незвично тиха стала хата
І час, немов повидло, в ній застиг.
Поїхали до міста онучата,
Зібравши речі, іграшки, і сміх.
І хата зажурилась, як людина,
ШибкИ взялись росою, мов слізьми.
Стоїть безмовно, вигляда з-за тину,
Свою журу прикривши ворітьми.

***

Ще палають пожежі каштанів
І дзвенять солов'їні хори.
Як мене колись раптом не стане -
Хай лишень отакої пори.
Я додолу осиплюся цвітом,
Юну зав'язь лишу на гіллІ.
Щоби не жалкувати за світом,
Треба вміти цвісти на землі.

Дощ

 Був день як день.
Нічого особливого.
 Пеклось усе на сонці, як в печі.
 Та день узяв і розродився зливою,
Метнувши в землю блискавок мечі.
Линуло з неба, мов з долоні Господа,
 Аж стежка засичала, як змія.
 І швидко переповнилася водами
Ставочка обміліла сулія.
 А дощ не йшов  - летів, кипів, бурунився!
 Змивало час потоками дощу.
 І раптом у коловороті вулиці
 Спинився, схлипнув, стишився і... вщух.

***

Не мовчіть. На іншім краї світу
Вже  метуть у пам'яті сніги.
Нам ще  так  потрібно долюбити,
Мов забуті виплатить борги.
Не мовчіть. Немає правди в тиші,
Бо вона важка, немов скала.
Вечір небеса зірками вишив
І дорогу зоряну проклав.
Не мовчіть. В мовчання океані
Потонули зведені містки.
Озивайтесь до своїх коханих,
Бо в мовчанні миті, як віки.
Бо не знаєм, скільки будем жити,
Де земні закінчаться шляхи.
Нам ще всім потрібно долюбити,
Мов останні виплатить борги.

***

О  незбагненні жіночі душі!
У юнім цвіті, в бабинім літі
Між зрідка "хочу" і вічним "мушу"
Ще й сіють вірші, неначе квіти.
Ви не шукайте в тих віршах смислу
І не копайте аж до водиці.
Якщо в них слово за серце стисло -
До нього серцем своїм туліться.
Пригоять рани вони, мов  ліки,
Зігріють в холод, освітять в темінь.
Як  діти, вірші стають для жінки,
Не ображайте її даремно.
Вона повстане, бо жінка - мати.
Пробачить , звісно, та не забуде.
Не заважайте жінкам писати -
Це ж не найгірше, що роблять люди.

***

Гупають яблука. Котиться світом луна.
Яблучним соком запахли серпневі світанки.
Ми уже випили чашу розлуки до дна,
Осад терпкий залишивши бродить наостанку.
Ложкою дьогтю споганили літнє вино.
Як ми хмеліли від нього - забути несила!
Хто з нас найбільш винуватий, тепер все одно,
Раз не зуміли із літа ми вийти красиво.
Літо минає, але не минає  печаль.
Є щось у ній до нестиглого яблука  схоже.
Падають яблука. Б’ються,  неначе кришталь.
Душу нежданим завершенням літа тривожать.

***
 Чомусь ця жінка не спішить додому.
Справляє тризну мокрий тротуар.
І сіється, як сумнів, невагомий
Тихенький дощ із потемнілих хмар.
А жінка розкриває парасолю,
Плащ поправляє порухом плечей
Так обережно, наче власну долю
Хова від надокучливих очей.
Ця жінка й парасоля - дивна пара,
Бо дощ всього набачивсь, далебі.
Вони ідуть неспішно тротуаром
Удвох неначе - й кожен сам собі.
Намоклі тіні стеляться під ноги,
Косують жовтим оком ліхтарі
Здивовано на жінку край дороги
О цій безлюдній дощовій порі.
...І добре, що нікому невідомо,
Чому ця жінка не спішить додому…

***

Глянь, дитино, як квітують вишні
Холодам усім наперекір.
І стоїть, мов наречена, пишний
Раннім цвітом прибраний наш двір.
Як розкішно зацвіли тюльпани!
Пломеніють полум’ям  в саду.
Я сюди спішить не перестану,
В цю красу бентежно-молоду.
А життя жене  мене  в столицю,
Там квітують вишні , та не ті.
І чомусь щораз частіше сниться
Двір наш у вишневій самоті.
Знаю, що не  кожен  розуміє,
Скаже: що із літ, то із  ума.
Це не сум. Це просто  ностальгія
За життям, якого вже нема.

***

Нема коли подумати про вічне,
А час летить на змиленім коні.
І день зміняє ніч буденно-звично,
На варті зорі ставить при вікні.
То сонцю сповідаюся, то зорям.
Мій Боже, не питай мене, коли
Ми ще про все з тобою поговорим -
Не всі ще літні квіти одцвіли...

***

Не римується вітер -
Тікає від мене,
На околицю літа
Котить хвилю зелену.
Там, де скошене жито,
Стерні пахнуть грозою,
Небо начебто вмите,
Сяє диво-сльозою.
Попід небом умитим
Жайвір вже не голосить.
На околицю літа
Підкрадається осінь.

***

А ти мені не дзвониш . І не треба
Здіймати пил на пройдених шляхах.
Вже якось буду жити і без тебе,
Хоч за тобою маритиму в снах.
Серпневі в небі дозрівають зорі
І догорають яблука в саду,
А я тобою більше вже не хвора
У літо своє бабине іду.
То й що із того, що любов не вийшла?
Лиш давні потривожила рубці...
Зимової не кожен зможе вишні
Не те , що з'їсти - потримать в руці.

***

Моя примхлива пані Музо,
Чому так літа боїтесь?
Вже соловей затих у лузі,
Почистив пір'я золоте.
Зозуля колосом вдавилась
І Ви, як пташечки оці
Отак зарання примудрились
У літній змовкнути ріці.
Напевно, є на це причина,
Німий між нами діалог.
Якби ж були Ви Муз-мужчина,
Хіба б мовчати ми удвох?
Неначе щось не поділили-
Кохання, спадку, чи межі.
Вже б краще лаялись, сварились,
А....мовчимо, немов чужі.
Шляхи у муз несповідимі.
Чекать Вас о якій порі?
А літній вечір пахне димом,
То палять стерні жниварі.

***

Пам'яті незабутньої Оксани Деркач

Обірвалася пісня. І ради немає на те.
А довкола ще літо буяє таке золоте.
У високому небі хмаринка кудись поспіша,
То, напевно, до Бога Оксанчина лине душа.
Обірвалася доля. Які тут утішать слова?
Пожовтіла край поля від спеки серпнева трава.
Є для кожного Богом відведений простір і час,
По небесних шляхах наші друзі відходять від нас.
Їм тепер все одно - пошлемо чи хвали чи хули,
Це потрібно було отоді, як вони ще жили,
Бо найкращі слова, хоч якими б вони не були,
Ще нікого назад повернути, на жаль, не змогли.
Поспішаймо згадати про друзів своїх ще живих,
Не шкодуймо душі, і поради, й підтримки для них,
Бо життя проминає , як в спеку згорає трава,
Відшукаймо у серці важливі для друзів слова.
Залишаймося в миті щасливі й трагічні людьми,
Щоб не мучила згадка про те, що не встигнули ми...

***

Дика ружа при вікні,
Де взялась - ніхто не знає,
І буяє, так буяє,
Любо глянути мені!
Хоч така  непоказна,
Квіточки - куди й скромніше?
А стає в душі тепліше,
Як побачу із вікна.

***

Зима спитає: - Влітку що робили?
Чи тільки й того- вигріли боки!
А фруктів для узвару насушили?
Чи буде з чим зварганить пиріжки?
Тому й засіли в холодок з онуком,
Драглюєм вишні. Сей год - урожай!
- Бабусю, глянь, як забруднились руки!
- Нічого, синку, змиєм, не зважай!
А у хлоп'яти личко посмутніло,
Аж очка туманцем заволокло:
- Це ж, мабуть, дуже вишеньці боліло,
Бо з неї стільки крові натекло...-

***

Нічого це місто не винне тобі.
Іди, розчинися в строкатій юрбі.
Не вмітить ніхто, чи ти є, чи нема
І не подивує, ти з ким, чи сама.
Чи світло тріпоче в твоєму вікні,
Чи очі у тебе сьогодні сумні.
Бо містові ніколи. Місто спішить.
Он час попереду трамвая біжить
На світло червоне. Устиг, далебі!
Нічого це місто не винне тобі!

***

Цвітуть троянди так несамовито,
Немов не квітли спреждевіку так.
А я німую й мерзну в цьому літі,
Мені  чомусь заціпило вуста.
Стою й мовчу. Тут всі слова безсилі.
Троянди квітнуть , додають жалю.
Чому колись безтямно так любила?
Чому й тепер горенно так люблю?
Застелить стежку наче кров'ю цвітом,
Аж серце захлинеться- не дихнуть...
...Цвітуть троянди  так несамовито...
А що трояндам? Знай собі, цвітуть...