Давно прочитав роман Євгена ГРИЦЯКА НОРИЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ. Але пишу про нього тільки тепер – у день смерти автора. Бо що таке смерть? Підсумок життя, що увиразнює се життя, вияскравлює усе вартісне. Твір же автора по його смерти тільки починає справжнє життя.

Передмову до сего творива написав Євген СВЕРСТЮК (він теж відійшов у засвіти і став назвою вулиці у столиці, а його твори живуть, розростаються книжками, творять український простір одухотворення  вічного). У ній він відзначив уміння автора «згорнутися в грудку». А також слушно зауважив: «він вивів радянську ситему на поле ненасильницької боротьби. А на сьому полі насильство завжди програє».

До підпільної ОУН Грицяк вступає у Снятині у 1942 році. Про се він мовить так: «Один з таких моїх знайомих, Осип Зинкевич, якось так, між иншим, сказав мені: «При нашій школі існує підпільна молодіжна Організація Українських Націоналістів. Ти не хотів би  у неї вступити? «Як не хотів би? – відповідаю – я  давно до сього готовий»». У сій же групі був і Микола Плав’юк.

Побут зони: «Кожний замкнувся у собі і думав про своє.», «Українську мову там ніхто не забороняв, проте розмовляти нею було вельми небезпечно. Своєю мовою ми виявляли  себе як українців, або, як нас усюди презирливо називали, бандерів, і викликали на себе шквал ріжних додаткових утисків та гноблення. У Караґанді ми уже були вибороли  собі право на нашу національну гідність, а тут, у Норильську, за се право нам ще треба було поборотися», «Се там називалося пропустити через молотобойку», «на тюремнім жарґоні слово прийняти означає побити до непритомности і заштовхати під нари»

Стиль сего роману штивний, вартісний, мовогрешний: «не відкладав на безрік», «я кажу вам те, на що мене уповноважили люди, що он стоять перед вами. Се усі вони вам кажуть», «люди немов попримерзали до землі», «Моє місце тут, між вами. А якщо ви не хочете мене живого, то убийте мене на сьому самому місці , нехай і мертвий, але я буду з вами», «рубом долоні правої руки по горлі. Тільки стіни не дали мені упасти».

У романі Грицяк дає технологію ненасильницького спротиву. І се зудар психологій у боротьбі за ідентичність і проти неї. Автор дошукуєсь у сьому глибини – той же Бухтуєв, що спочатку не боїться нікого а після зудару з українцями боїться геть усіх. «Треба дати їм відчути, що з нами не можна робити усе, що їм заманеться», «прапори дратували адміністрацію більше, ніж сам факт нашого невиходу на роботу», «наш прапор – чорний, як чорне наше життя», «чим безглуздіша вигадка, тим важче її заперечувати».

Притомні вимоги кореспондуються з вимогою людяности у нелюдських умовах. І вони були почуті.

Каґебісти не очікували успішного спротиву українців ув умовах неволі, і не тільки не очікували, але і чудували з  того: «коли се неможливе стало можливим і навіть доконаним фактом, чекісти ухопилися за голови і до кінця існування так званого Союзу запитували нас: «Як вам удалося се зорґанізувати?»»

До чести автора він дає образи живих, реальних людей: Іван КЛЯЧЕНКО-БОЖКО, Петро МИКОЛАЙЧУК з Умані, Павлюк та багато инших.

Герой, що пройшов через спротив і провів через нього своїх однодумців, став міцним і самодостатнім у своїй найвищій – Божій – правоті: «я нікого на жертву не посилаю. А сам собою я маю право жертвувати», «зараз я уже нічого не боюся, хіба що бездіяльности», «я уже не хотів бачити чи чути людей. я скоріше зарився би десь так глибоко у землю, щоби туди не могли проникнути ні звуки людської метушні, ні навіть світло дня. Я прагнув цілковитої самоти, тиші і темряви, я навіть хотів забути самого себе і канути у небуття».

Значення  історичної перемоги українців у Норильську, і оповіді про се Євгена Грицяка важко переоцінити.

Треба тільки донести се до українців усіх поколінь великим накладом книжку і добре зроблений психологічно а художньо вартісний фільм.