Вишукана мова,елегантний поетичний лад, залюбленість античною та єврейською культурами, які втілюються в довершеність авторського переосмислення і так далі, і тому подібне.

   Але коли читаєш поезії Домініка Арфіста, відчуваєш якесь занепокоєння, відчуженість. І чомусь зникає віра до визначення кандидата філологічних наук,члена Національної спілки письменників України Ольги Башкірової, про те, що збірка Домініка Арфіста «…сонце…моє…серце…» є подією в нашому письменстві.

  Так що ж тривожить мене, як читача? Чого особисто мені не вистачає?

  Ще раз переглядаю цю вивірену,сповнену образним мисленням, поезію( у вищому розумінню цього поняття) …

                             …  Україна – райдо- руна…

                                  мрій труна

                                   отруйний  трунок…

Ну що ж, буває, коли з надмірної любові…але в цьому ж вірші читаю

                                 … дім – домівка – домовина…

                                    Україна…Україна…

Ну не може поет, який так перфектно володіє українською мовою…

Перечитую. Вчитуюсь.

                             …ходить – бродить манівцями

                             П’є кровинку і серцями

                              Заїдає – юшить слина…

                             Україна…

                              Україна…

Читаю вірш про Дніпро.

                              дивлюсь у темні дзеркала

                                в них береги чужого світу

Можливо це і є розгадка. Чи не помиляюсь?Продовжую читати і у вірші « Привіт  Матвійчику» знову спотикаюсь об рядки: «…і чи не вперше я без тебе наллю не нашого вина»

Що ж для Домініка Арфіста є своїм

                         О рай Ізраїлю…

Натомість  «…святий Київ серце виїв» і взагалі «Бога вигнав…Святий Київ» І починаєш розуміти, чому  для автора купальські  «черстві, черстві пісні і запліснявілі дні і негодящі вояки на війні…» Це, до слова ,ті вояки, які практично голіруч, всупереч багато численним зрадам нікчемних державців,зупинили ворога в Донбасі.

 Можливо я згідно давній радянській традиції просто з контексту понависмикував цитати і як колись…Та втім читайте збірку поезій «…сонце…моє…серце» і робіть власні висновки.

 І тепер розумієш, чому поет від себе рятує долю, яка «по світах за мною ходить, по хатах зі мною ночує…» і жорстокий присуд відносно долі «і ні біса у нас не вийде… вона арфу мою не чує» . Та чи варто лукавити з долею?

Домінік Арфіст кохається в російській культурі, в російській поезії. Цікаві  вірші присвячені Осипу Мандельштаму,Володимиру Набокову,Максимиляну  Волошину. Чудовий цикл віршів присвячений Марині Цвєтаєвій. Можливо , щоб доля почула арфу, потрібно прагнути бути російським поетом. Відчувається  велика повага і до єврейської культури. Це те, що є внутрішньою суттю поета .То як варіант, можливо варто писати на івриті.

  Тут нічого поганого немає. Це так природно,коли поет розмовляє тією мовою,тими образами з якими він внутрішню споріднений. І не буде потреби ні захищатись від долі, ні ґвалтувати її. Отоді і шевченківський перебендя не здобудеться на суровий вирок  «Бог його не поборе – з неба дарма драбина»

  Домінік Арфіст поет високого стилю,проте все українське йому чуже, бо має іншу душу. Дійсно, це збірка поезій талановитого поета і є подією, та тільки не в нашому, українському письменстві. Подолати внутрішній роз драй можливо тільки одним засобом – бути собою,не змагати долю. Боротись супроти долі, це все рівно, що йти проти Бога.

То ж так трапилось,що Домінік Арфіст, який пише вишукано українською мовою,не український поет.

 Анатолій Горовий.