НЕ ВІДСТУПЛЮСЯ! – так називається книжка великої українки, дисидента, матері і громадського діяча Оксани МЕШКО.

Розпочинає книжку передмова сина авторки, дисидента і громадського діяча Олеся Сергієнка, який, на жаль, нещодавно пішов у засвіти. Він не в усьому погоджується з мамою, каже правду про мамин нелегкий характер. Було б добре прочитати і книгу самого Сергієнка (знаю, що рукопис він залишив).

Народилася Оксана Мешко у Нових Санджарах. Українська родина в умовах большевизму була приречена.

Чоловік її уклав контракт з дияволом, тому «уникав мій муж зустрічей і знайомств із людьми через зобов’язуючий, роз’їдаючий душу контракт виказувача. Мені хотілось до людей, до товариства, а він тікав від нього…»

Кара без злочину – перший вирок за звинувачення у неіснуючому замаху на життя Хрущова.

Сізо.  Етап. Табори. Межа між свободою і не-свободою спочатку дуже тонка: «крізь віконце тюремної машини миготіли щасливі матері з дітьми-школярами, жінки з базару несли кошики з овочами, садовиною, заклопотані тією «буденщиною», що через тюремну призму видається щастям недосяжним». Далі ж пішла буденщина зовсім иншого штибу: «у лікарні я побачила несходиме багно, таке моральне падіння, що жахнулася ницости людини, коли вона утрачає Божу подобу і лишається гола перед страхом смерти, вижити будь-якою ціною», «ми були худобою: ні написати, ні поскаржитися. Се робилося «височайшим» іменем та ствердженим державним законом».

«Сухими очима, скупими словами» авторка переповідає усе що, бачить дорогою у неволю і у неволі – малий Степан, що з мамою у тюрмі і усвідомлює, що носить ім’я Бандери і тільки у сьому його вина, або колгоспниця-зечка, яка сидить строк за украдені помідори.

Глибокий психологізм досвіду вельми вартісний для сучасного українця: «він почав свою розповідь, як заповіт – шукав він свіжого слухача з волі», «уперше надивилася я ув Ухті на пересилці на табірних людей, і щось я там утратила від самої себе. Мені стало страшно, життя утрачало свою принадність, а я його так любила», «переслідувана страхом самоти». Аби не зневіритися і не збожеволіти, Оксана Мешко шукає позитив і радість у роботі: «я любила роботу з деревом. Тягнучи рубанком, цікаво було відкривати скритий рух живиці, візерунок на дошці, загадковість природних процесів».

Авторка улучно довертає до оповіді старовинні мудрощі: «Хоч дверима рипай, а без діла не сиди», «час іде і світ веде», «цукру око запорошити». Та й мова її смачна, соковита: «загнані у закутень», «підворушували камінні скелі», «зековської каші у їдальні було невпоїд», «носити швирок», «дражнили його карнаухом, у нього половина вуха була відтята», «оподалік», «некультяпи», «було вибірково, було і заспіль».

Цікавим і досі ніде не означеним є свідчення Оксани Мешко про хвилю арештів на Західній Україні невинних українців після того, як НКВД забило свого публіциста Ярослава Ґалана. Так само новим є свідчення авторки про те, же СМЕРШ знищував українців за списками польської жандармерії.

Непокараність зла – нонсенс, і на сьому наголошує Оксана Мешко: «з числа сих карателів  є нині такі, що хвастаються своїми «геройськими» ділами зі сторінок радянської преси, випинаючи свої груди злочинців, незаплямованих судом і владою. Їх і розшукувати не треба, вони самі напоказ пнуться».

   Свобода, шістдесяті роки.

  Прикрощі від героїв, що перестали такими бути: «Каяття Івана Дзюби, надруковане у ґазеті «Літературна Україна» від 9 листопада 1973 року, знецінювало його як особистість і людину проґресивного світогляду, вистояних політично-громадських переконань, як людину загалом…», «видираючи тіло з тюрми – у заставу Іван залишив у каґебістських пазурях душу, свій творчий потенціял і своє майбутнє. Отож у суворих судженнях бувалого «зековця» не лишала я для Івана Дзюби найменшої часточки пробачення», «з того кола людей на волі залишився він один».

Книжка Мешко ставить руба питання про героїв, які героями не є і про нагальну необхідність покарати зло у вигляді НСПУ, яка за свої злочини так і не покаялася і не збирається се чинити. Так само сього не робить ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА, яка є цвинтарем покаянь багатьох зламаних КҐБ дисидентів.

Другий арешт уже у поважному віці. Відбуття покарання. Мандри до Австралії і до США, куди пані Мешко допровадив небіж, син рідної сестри Юрій Логуш.

Читати книжку Оксани Мешко і тяжко, і радісно.

Тяжко, бо тяжка доля її і її родини.

Радісно, бо українство живе і непереможне.