ЗАПАЛИТИ СВІЧУ – так називається життєписно-сповідальна книжка відомого українського дисидента і водночас політика нової НЕЗАЛЕЖНОЇ України Михайла Гориня.

Василь Овсієнко, один з розпитувачів автора, напри початку книжки (і розмови) слушно зауважує: «історія, на жаль, не завжди те, що було – а те, що записане. Якщо учасники та сучасники значних суспільних подій не подбають, щоб ті події були правдиво записані, то настануть нові люди, які напишуть про них так, як розуміють, як їм треба, як їм замовлять, або й ніяк не напишуть».

Його рідне село КНІСЕЛО на Львівщині, тобто княже. Тато займався політикою, був тричі ув’язнений. Українці поневірялись на своїй землі в умовах шовіністичної Польщі. Потім прийшли большевики.

Україна у свідомості юного Михайла – достаток, у якому багато коней, яких він дуже любив.

Університет (виступ Ярослава Галана), учителювання, шістдесятництво.

Кожен рух рухають люди – живі, вартісні. «Міг викликати гострі дискусії, суперечки, але вміти організувати роботу, підібрати людей – я не знаходив більше таких людей, як Чорновіл». Але кожен обирає свій шлях у житті: «Павличка як підмінили – він злякався». Різко відріжняло галичан від східняків розуміння кінцевої мети діяльности: «світогляд галичан був спрямований на побудову української незалежної держави. Багато наддніпрянців , у тому числі й Дзюба, були спрямовані на критику існуючого режиму і вдосконалення комуністичної державної машини. Отже, мета ріжна, підхід один». Не забуває Горинь і про дооцінку ворога – каґебіст Клим Гальський (псевдо в літературі – Клим Дмитрук). Автор високо оцінює його розум і обізнаність в літературі.

Врешті арешт.  Зона. Караванський, Асланов, свідок Катині Меншиґін… Одвічно мокрі каземати, передача через поцілунок дружині на зустрічі заяви до ООН… Багато місця у своїх споминах автор відводить довголітньому в’язню сталінських таборів, легенді українського визвольного руху Михайлові Сороці.

На при початку сімдесятих Горинь виходить з таборів.

Другий арешт. До цього приклалися каґебісти-українчі Микола Полудень і Василь Дорош. У таборі Михайло бачить приречених на смерть своїх нескорених побратимів  Олексу Тихого («людина, яка не тільки не скорилася, а яка з викликом демонструвала свою нескореність»), Валерія Марченка («його внутрішня заглибленість у себе і приреченість, яка відчутна була у словах, жестах, у міміці. Це був чоловік приречений , але не збитий з ніг, не скорений. Я часто бачив його на верхніх нарах – він сидів, обмотавшись мокрим простирадлом, і молився. Завжди казав: «Хлопці, молитися треба! Хлопці, молитися треба! а чому обгортався мокрим простирадлом? у нього нирки не працювали, то шлаки виходили через шкіру»). 1987 року Горинь виходить на свободу.

Свобода – це дія. А дія – це Український вісник і УГС.

Народний рух України. цікаві думки про партійне будівництво: «Партія не може рости, якщо вона не має ідей. Партія має виставляти таку проблему, в якій би брали участь маси инших людей. тобто партію треба гуртувати навколо проблем». Але надзавдання – не це,  а ВИСУШИТИ ЗБРУЧ У ДУШІ НАРОДУ. Найвищим своїм досягненням того періоду Горинь слушно уважає ЛАНЦЮГ ЄДНОСТИ.
Прикметним є бажання колишнього дисидента і мудрого політика-державника заповнити СБУ україноцентричними кадрами. Саме цим керувався Руха, коли фактично делегував пана Бурлакова на роботу в СБУ. на превеликий жаль, друковані ЗМІ того часу здебільшого мовили про "повернення з холоду" Бурлакова, хоча Горинь стверджує протилежне. Називає він і противника кадрового перезавантаження української спецслужби -- колишній шеф п'ятого управління КҐБ УРСР Євген Марчук. пізніше -- у 1999 році -- на президентських виборах саме марчук стане каменем розбрату поміж колишніми дисидентами. Один табір, на чолі якого з непояснимих причин став Левко Лук'яненко, підтримав Марчука. Инший, яскравим представником якого був Василь Овсієнко, виступив різко проти. Підтримка Марчука коштувала репутації і кар'єри в ОУН-бандерівців Славі Стецько. Марчук програв вибори, повернувся з холоду на посаду секретаря РНБО при президентові Кучмі, а дисиденти і оунівці залишились біля своїх розбитих корит.   

УРП. Гроші, гроші і ще раз гроші. В пошуках грошей на партію проминуло головування Гориня там.

РХП. Майже нічого.

Горинь з гіркотою мовить про холод з боку бандерівського ОУН, каже правду і про зламаних КҐБ колишніх оунівців (винятком був хіба що Данило Шумук).

Вельми точним і вартісним психольогічно є розуміння автором почуття людини, яка свідомо іде на арешт удруге: «дуже тяжко йти вдруге – треба сказати собі. що ти там помреш. Ви можете перейнятися цим? От зараз ви робите крок, після якого не будете жити. Або будете жити в концтаборах і там помрете. Щоб зважитися на таке, треба трішки патріотизму і вольового рішення». Так само розуміння ворога в лице: «найкраще себе почуваєш тоді, коли кажеш: ви є по один бік барикади, а я по другий бік, тому  в нас не буде ніякої розмови».

Книжка Михайла Гориня дуже важлива для нас як досвід української людини, яка пішла на самопожертву заради українства. Цей досвід непербутній а ім’я Михайла Гориня вписане в наші національні скрижалі на віки вічні.

Василь ВЕЛИМЧИЙ.