Напис на наплічнику, машині-водовозці чи рекламний заклик може несподівано стати лейтмотивом проникливої поезії Ірини Мироненко. Промовиста художня деталь, що дає змогу робити текст сконденсовано-коротким і символічним, – основна ознака стилю авторки. Відомо, що Гомер використовував детальний побутовий опис для відтворення правдивої епічної картини… Ірина Мироненко вдається до метафоричної деталі, що підносить її образ до рівня символу. Професор Харківського університету О. Потебня трактував термін доволі широко, наближуючи поняття символу й образу, проте не ототожнював їх. Учений вважав, що кожен образ – знак певного значення, смислу, тому – символічний. Згодом Ю. Лотман, О. Лосєв символ почали розуміти вужче; він, завдяки сталим асоціаціям, – узагальнений, завжди полісемантичний, багатоплановий і неоднорідний за своєю наповненістю. Символ Ірини Мироненко виростає із художньої деталі, гілля розкидає в асоціаціях сучасності, а корінням сягає в народну творчість та історію. Її «Місто в сірих яблуках» (Гамазин», 2016) – дивовижно цілісна і надзвичайно монолітна як на збірку поезій, яка, зазвичай, об’єднує вірші кількох років. Утім, дати під поезіями засвідчують щоденну роботу душі – звідси і єдність текстів.

«Місто в сірих яблуках» охоплює два розділи: «Ялинка для щигликів» і «Квіти прифронтової зими» – вони кардинально різняться  за обсягом і наповненням, але об’єднані спільним образом ялинки. У першому – ялинка, посаджена авторкою під батьківською хатою і не зрізана попри все, бо вона – годувальниця і годівниця для щигликів. Розділ другий починається образом штучної ялинки, яку вирішили спалити після свята у прифронтовому Харкові. Оця щемка образність, антитеза живої і збереженої та штучної-спаленої ялинок – невигадана символіка наших днів. Є ще одна ялинка у «Місті…» Ірини Мироненко – це ялинка в Києві на Євромайдані. І те, що її там збиралися прикрашати до Нового 2014 року, фактично на крові Небесної Сотні, –  поетка називає «психозом ялинок».

У такому складному метафоричному переплетенні кожна художня деталь «Міста…» видається чітко окресленою, ніби у присмерку, де заграва від ворожих «Градів» увиразнює все, що тут відбувається.

Довоєнне життя залишається позаду – тут мирно і затишно, пахне м’ятою і чебрецем, на сільській вулиці

«Схилилися три жінки на три велосипеди

(колись же літо бабине в’їжджало на волах).

Стоять і розмовляють бурячні Архімеди

на споконвічні теми невічного села…».

Тут живе водолазька легенда про Григорія Сковороду; щемка оповідка про діда Трохима і його самотність, у якій розрадою стає нічний комар; роздуми про Харків: «Колишні столиці, неначе самотні жінки…».

Пейзажі акварельної прозорості зворушують незворотною минущістю і, водночас, одвічною глибиною побаченого:

«О десятій вечора глечик яру

повен сонця, як свіжого молока.

З нього п’ють по черзі верби і хмари,

Поки денце не буде видно зіркам…».

Оцей космогонізм відчутого навіває спогад про поезію іншого видатного харків’янина Василя Мисика, чиєї премії удостоєна Ірина Мироненко. Мабуть, тільки слобожанський простір може спонукати до народження рядків:

«Глухе падіння яблук – наче крок

Годин нічних, коли з німого глибу,

Як сі́м’я всесвіту, струмки зірок

Спадають на земну родючу скибу».

(В. Мисик, «Ніч»)

Поезія Ірини Мироненко завжди вражала несподіваністю метафорики і, водночас, зримістю образів:

«Намисто динного насіння.

Над містом – липень і вітри.

Чи ми старі – немов коріння

тополь Холодної Гори?

Чи молоді, бо ділим диню

на спорожнілім рундуці –

так зазирають в давню скриню

з малим каганчиком в руці…»

Її образи я б назвала так, як у мене на Поділлі називали все добре і добротне, – людяними. Людяність, гуманізм поезії Ірини Мироненко – в любові до Людини. З усіма її злетами і падіннями, дивакуватими прагненнями і світлими сподіваннями, недосконалістю, нетривкістю її життя і широтою людської душі. І любов ця – всеохопна, всезагальна, але, передовсім, любов до найріднішого, до багатої слобожанської традиції.

                                             «У макітрі

Муравський шлях, затовчений на вітрі,

На часникові, салі і словах…».

Історія Слобожанщини, а через неї – всієї України постає із поезії Ірини Мироненко. І тим величніша і болючіша, чим гучніше лунали провокаційні вибухи у передмісті й самому Харкові – як відлуння ворожих обстрілів на Донбасі:

«В рекрутську пісню влетіла уже й не зозуля,

Крівця ярцем аж у тихий Дунай потекла…».

Війна проривається в поезію «Міста…» «рваною раною рядка», крізь сльози – «коли сплановано скосили // і наших хлопців, і жита», скрушно по-жіночому похитуванням головою: «Що ж ми знову на снаряди – верболозом: // гиля-гиля, пролітайте за ріку».

Перегуки в історії, її страшна повторюваність – за умови незасвоєного уроку – змушують ніби аж сумніватися: «Якої війни ешелони стоять за горою?». Гібридна неявна війна – війна не тільки зброї, а війна історій, війна внутрішньої культури: «поет бовваніє мішенню…», «поетів виморозить жах…». І – оманливе відчуття у ніби мирних містах: «Добре все, якби не вертоліт // з голосом смертельної сівалки».

Харків у поезії Ірини Мироненко – особливий, це не просто реальне місто, це текст у тексті, місто містичне і сакральне, а, водночас, – таке рідне, своє до болю і тремкості голосу. У попередніх збірках «Жіночий танок», «Вокзальна скрипка», «Полин і віск», «Каскадні сходи», «За спиною століття» авторка опоетизувала його людей, давні райони, архітектуру, побут, пам’ятки, історію… Не знаю іншого поета, ТАК закоханого у рідне місто.

«Місто в сірих яблуках» – це Харків, тривожний і насторожений: «І Харків, ніби Марс, червоний…», місто, що проводжає і зустрічає:

«Десь везли підбитого танкіста.

Скільки ще цієї ночі вб’ють?!»

* * *

«За Харковом акації цвітуть,

По Новоселівці вздовж колій ходять маки.

Тремтить спекотного повітря срібна ртуть,

Везуть на службу прикордонного собаку…»

І, ніби наперекір страшній реальності, авторка занурюється в читання архівних «Харьковских губернских ведомостей», наче шукаючи відповіді на складні запитання сьогодення. А український Харків і далі живе своїм осібним, неповторним життям:

«Місто електричок, що пливуть з левад,

вуличних псевдонімів, псевдо-мінувань.

Тут інакше пахнуть шпали й шоколад,

Свій закон поразок і завоювань»

* * *

«Слобожанські Афіни. Переспів тополь і колон.

На бекетівських сходах – вітражна оранжева тінь.

Озивається храм з грецьким іменем «Ерехтейон»

У доречності форм, снігопіннім розлеті склепінь…».

Я не змогла сказати про «Місто в сірих яблуках» усього, що хотіла: бракне слів, коли думаєш про людину, із якою листуєшся вже понад чверть століття. Такі рідні тобі усі рядки, які ти знала давніше, що й тобі рваною раною болять і болять.

                                                         Оксана Шалак