Згадую як колись в дитинстві ,я та моя сестра з мамою їхали в потязі до родичів.Окрім нас в купе знаходився якийсь чоловік. Через пів години з початку наш подорожі він запитав маму:

 -Пробачте, ви  вчителька?

  -Чому Ви так вирішили?

 -Ваша мова дуже дохідлива і повчальна…

   Пригадую той випадок, коли маю вести мову про прозу Василя Мошуренка. Кожна його новела, це своєрідний урок, намагання дохідливо донести до читача сутність задуму  

   Про багатьох майстрів прози можна говорити як про таких, чиї твори читаючи важко зрозуміти як вони зроблені. Але не про В.Мошуренка. Він вчитель,колишній директор школи і кожний твір це не просто урок але ще й відкритий:»Ось дивіться як це все викроєно із живого матеріалу,як зшито.Бажаєте переймайте досвід.»  

   Часто - густо методичні схеми уроків визнаних майстрів педагогіки у початківців викликали відразу. Але твори Василя Мошуренка  читаються на єдиному подиху. Можливо тому,  що кожну новелу Василя пронизує біль за своїх героїв, ніжність і подекуди відчай. А цього не навчить жодна методична схема. Перегляньте новелу В.Мошуренко «Шедеври», що це-педагогічний твір для дорослих як треба чи правдивіше як не треба виховувати? Так. Чи  це твір про те, як система ламає долі?Так.    

   Але ж тут мова і про те що кожен із нас відповідальний за свої вчинки і врешті за свою долю.А ще це твір про… Та чи варто визначати концепцію твору Автора. Справжня суть та яка поза словами, поза текстом та поза всякими схемами .    

   Василь  Мошуренко цілком усвідомлює свій талант. Але інколи грає в такого собі простака:»Я не я і хата не моя.» Мовляв, моє писання, це всього лиш література фактів. Не написав,трапилось так. Навіть назва нової добірки новел »Коріння або Розумівка» підкреслено демонструє цю позицію. Ну що ж,Автор використовує своє право зодягати ту чи іншу маску.

   Та вже перша новела цієї книжки »Грицько,Марина ,Андрій…а далі забула» яка на перший погляд здається такою собі бувальщиною взятою із буденності має епіграф із Шевченкової «Москалевої криниці»:

«…Давно колись було,межи садами при долині ,

Таки у нас на Україні - було те божеє село…»

 і доля головної героїні баби Марії набуває іншого епічного  звучання, і прочитується не просто історичний злам  української дійсності а нещадний вирок нам,нашій бездіяльності і очікуванні коли  врешті з’явиться той, хто зробить все за нас.     

   У вище названій збірці новел є твори які умовно можна назвати початковими і ті які вже видавались, проте великої якісної різниці поміж ними немає. І на початку і в подальшому є різні якісні твори. За багатовіковим звичаєм рецензентів можна сказати що у новелах В.Мошуренка жива соковита мова сучасності. Проте головне що в його творах своя авторська мова,свій стиль,своє особисте бачення. З чимсь можна згодитись а з чимсь ні. Щось захоплює а щось дратує Але висловлювання М.Горького про прозу В.Стефаника:»Як коротко і страшно пише ця людина» можна адресувати і багатьом творам В.Мошуренка.    

   Недолюбленість, відчуття сирітства, дефіцит щирості поміж нами, сучасними українцями - дискурс  творів Василя, подекуди ледь помітний а інколи звучить на повний голос. Та з кожним рядком  його новел чи то «Взувачка тече» чи «Галстук» відчувається не просто зрілість позиції автора але й тягар нелегкого власного життєвого досвіду.   

   Щоб так писати новели вочевидь потрібно мати зболену чутливість душі. А цьому неможливо навчити в жодному навчальному закладі. Або ж в тебе жива душа, або ж…вибачай.   Тому не варто міркувати ні про любов Автора до трьох крапок та ком, ні про схеми, ні про надто сувору позицію щодо «тьоток».

   Нині В.Мошуренко зійшов на особисту Говерлу в своїй творчості.

     А що далі… Талантом Господь не «зобидив» Василя Мошуренка. Тільки й талант можна розміняти на щербаті мідяки дрібних успіхів. Проте можна штурмувати і нову,  можливо нині непосильну вершину,приміром Ельбрус. Адже талант не лише господній дар а ще й відповідальність.

  Так що далі,Василю…?