Чинґіз Гусейнов азербайджанець за походженням. З 50-х років жив у Москві. Написав роман про Фаталі Ахундова ФАТАЛЬНИЙ ФАТАЛІ. Зараз живе в Ізраїлі.

Роман «Магомед, Мамед, Мамиш» 1975 року присвячений азербайджанській мафії, вийшов у Москві. Перегодом – 1981 року – побачив світ у перекладі польською. Звичайно ж, з російської. Боюсь, що і писано його теж російською.

Разом з тим твір наскрізь азербайджанський.

Ідеться про родину, яка є мафією у гіршому розумінні сего слова.

Тато головного героя Мамиша – живе у Таджикистані. В родині мами його не поважають. Мама – на російському далекому сході. Її в родині називають Тукезбан-кочівниця. Главою роду у Баку є Касай – кар’єрист, чиновник, хабарник а полюбасник (при живій жоні приводить другу, відбивши її подвійно у сестрінця Мамиша і у свого сина Гулбали.) Касай має двох братів, які і становлять його слухняну банду-сім’ю.

Мамиш після служби у війську працює на нафтовидобуванні недалеко від Баку.

Він шукає себе, він їде до тата, до мами, шукає свій правдивий світ.

Ніччю істини для нього є розмова з Гулбалою. Після його відходу з покоїв Гулбали останній кінчає життя самогубством. Тут на горизонті твору з’являється довчіпний слідчий Саттар.

Головний герой гине – або його вбивають – ми не знаєм.

Та це й не суть важливо.

Важливо инше – Гусейнов досить майстерно пише, це цікаво читати, і навіть у польському перекладі не втрачається східно-азербайджанський колорит.

Тут є форма (дзеркальне відображення мовленого а мисленого), є герої («Мовив Касим – слухав сам себе, мовила Такезбан – сама себе слухала», «Расим, котрий ув очах ма вічний подивунок», «бридка окулярниця», «Мамиш сплюнув у душі», «високий чолов’яга в грубих рогових окулярах, задоволений світом і собою у світі»), є медитації і сентенції («Довга жалоба нищить також живих, висушує душу», «краще розбите шкло ніж розбите життя», «птах пізнається в леті»), є художні деталі («літня спека, пісок дихав сухим жаром», «іти в сонці – злому й палючому», «дим гризе в очі, але зате комарі не кусають», «плинула з него музика», «його надія гасла як короткий осінній день», «зостала обсипана квітами а поцілунками», «слова у мед мочають, аби були солодші», «до грушкуватих шклянок»), є азербайджанський неповторний колорит («востатний шампур належить тому, хто пік», «убогий бек, відомо, жиє гірше жебрака», «береться до плову, до осетра і до люля-кебабу, загорнутого у лаваш, такого сочистого, же не встигне людина лиґнути кавалок, а вже треба братись за інший, бо той спожитий уже розтанув у роті», «гострий ніж в розкосе око», «село зубожіло раніше за бека», «Аслан – що значить лев, Шіраслан – лев-тигр, Шіралі – тигр Алі», «свіжий чай – нові розмови», «як співають ашуґи, чорна кров у нім плисти мусить, густа і тяжка, яко нафта», «шлюб – на життя ціле, а любов – на хвилю», «Аміраслан – лев серед емірів альбо емір серед левів», «ґранат азербайджанською нар», «Демон укрив душу в скляну пляшечку. Хто ту пляшечку найде, той собі з ним порадить», «тут пісок засипає городи, доми і винниці», «кугут з очами як пацьорки»), є цікаві і неперебутні психологічні відкриття: «Остатком сил підходиш до ліжка, падеш мов камінь і твердо спиш»,«перо не винесло тяжкого слова», «випиймо за любов. Жеби нас так кохали, як я їх ненавиджу», «сльози виполокали жаль», «атрамент висихає, а папір ся нетерпеливит» а є і в’їдливе – «оповідаєш так, ніби сам тим трудивсі», «приоздобив».

Твір цікавий, було б добре його мати й українською мовою.

Роман КУХАРУК.