Не відкрию таємниці, коли скажу, що народження   нової  книги  для автора -  це  як народження дитини. Часом болісне, довгоочікуване, тремтливе диво з’яви на світ, яке на певний час заполонить думки і почуття, триматиме в стані ейфорії і душевної напруги, а ще  незрозумілого сум’яття і   творчого неспокою. Можливо, це відбувається  не з усією письменницькою братією, але те, що з переважною більшістю – це факт.
          Думаю, щось подібне  відчуває зараз  і Надія Позняк, авторка книги віршів «Шкіра», яка нещодавно побачила  світ. З поезію Надії  я познайомилася  вперше на «Поетичній зимі- 2015», перебуваючи в складі журі цього  фестивалю, переможцем якого і стала Надія Позняк  з міста Суми. А потім більше року Надя регулярно відвідувала засідання Літфоруму ( хоча це  далеко, обтяжливо  фізично, морально і матеріально) і привозила   нові вірші, а також читала написані раніше, ті, що увійшли до її першої поетичної збірки. У неї такі вірші, які неможливо не пам’ятати, пропустити повз вуха. До слова, у своєму місті Надя повсякчас творить навколо себе україномовне середовище, що насправді  дуже й дуже  непросто.
       Це був такий собі ліричний відступ  про автора. А тепер, власне, про книгу. А книга  вийшла гарна!Добротна обкладинка, непоказне  і водночас  тематично прив’язане до назви художнє  оформлення, вміло і вдумливо  відібрані по розділах  вірші( завше щиро  дивуюся тому, чого не вмію робити сама!). І найголовніше, це самі вірші, якісь трохи неземні, але довершені і досконалі з точки зору думки, яка в них закладена, почуттів, які в них присутні: «ти віддиратимеш спомини, ніби шкіру», «про земне  перебравши думки». Все так переплутано і так  невід’ємно: «Із космосу капіж - і  впали роси» «мені не спиться: я пишу вірші», «в  бескінечність римую пахощі»» «я стосунки у стоси - віршами». Надія однаково вміло пише про  природу, про почуття і   проблеми сьогодення, про складну  політичну ситуацію; спогади, як мереживо із минулого і теперішнього:  «  а може, хтось чекає на межі  якраз від мене на шматочок хліба?».Розділи книги, немов камери схову  пам’яті, яка не проминула ні найменшого поруху душі, щоби все це відтворити на папері : «Рубці ніколи оксамитом не стануть», «Криваві плями в пам’яті»,   «думки пекучі із  рецидивом»,  «А до щоки – сніжинка», «твої долоні мене  зігріють», « мрії та привиди» - ось такий діапазон  всеохопної творчості  Надії Позняк. Я взялася, було, цитувати. Але, що вірш, то й цитата, то  й неординарне мислення, майстерні метафори та порівняння. Словом, треба прочитати книгу. Бліх шукати не буду. Вони просто губляться на чудовому поетичному тлі. Дай, Боже, вдячних читачів та  гарного початку!