Роман Ернеста ШНАБЕЛЯ ПІСНЯ ШОСТА (DER SECHTE GESANG) – музика: музика слова, музика стилю, музика природи, що мішає себе з виром крови у жилах головного героя – Одісея. Так, того Одісея, героя Троянської війни.

Дивовижно, що про того Одісея можна так свіжо а вартісно писати, так по людськи а радісно. Для сього треба мати талант і радість у душі. Усе се у Шнабеля є.

Дивовижні образи-метафори («шклиста піна», «велика долоня з соняшних пальців прочісувала темінь і наш страх», «світло гірко-солодке мов крик цикади», «стригли вухами і услухалися у небо», «тихе порозуміння», «наші поцілунки співали»), медитаційні  сентенції («світ належить шанувати за пригоди, за лябіринт фантазії», «щастя і поразка ніколи не були аж такі досконалі як тут», «ґрунтовне мислення чинить чоловіка витривалим», «певного дня звитяжці теж мають сплатити свої борги», «для нікого завше є місце», «чоловік радиться зі своєю смертю», «спокійно чекаю на день, коли я осліпну. Саме тоді направду стану собою», «то, що на мене чекає, є протестом богів  супроти монотонної досконалости їх уласних утворів», «дайте мені трохи Лети», «сонце довго мокне у морі, коли хтось чекає на його схід», «дозволь ми ділити з тобою час що тече так поволи як розпач»), живі почуття героя («я знаю свої кордони», «лежав-єм сам і дивно мені було на душі», «з милим посмаком у вустах», «проникав мою душу наскрізь», «чувся самотнім і був таки сам»), стихія почуттів («твоя тінь мене розбудила», «ясність складалась із моря і неба», «падали ув обійми своїх жінок, а деякі – на їх стилети», «легенди про мене дігнали мене, спотворили моє життя», «чи сни могли повідати щойся мені такого, чого би я не відав?»), зримі портрети героїв («очі, подібні до великих ягід», «Елпенор, найтупіший а відтак і найвірніший з усих», «була красна, красна і без плоти, була якби янголом, а її руки – вірлом а голубом у гнізді на її персах. То мене розорало. Особливим було те, же обі руки подібні до орла і обі до голуба», «спозир його перебіг за моїми очами як тінь», «підніс жбан, навстоячки випив на честь богів», «спирався при тому на хлопцю», «червоний плащ учинив його славним», «удивлявся у старого, а споглядав  у двоє очей, по вінця налиті глупотою», «мовив, але хаотично, начеб до себе самого») плиткі, перемінні, плястичні візерунки словом («занурив-єм руки у воду і сягнув-єм по мою тінь, лиш розплилася у моїх пальцях», «на дні човновім плинув мертвий листок», «час розпадався у сірий пил, а вісли а цикади плакали. Плакали сухими сльозами», «пили-с-мо на честь богів у мовчанні», «делікатно зсунула  його преважку голову з колін своїх у траву», «весла ледве торкали води», «відчув пташка, що шубує у повітрі -- далеко, самотньо», «птах плакав», «конари смокви глибоко дихали», «не відав-єм, чи ті хвилини мають схлинати чи ні», «будився день» «чи нема тут ані живої душі? …душі… Ані людини, ні бога? … бога… бога…») – все бере читача у полон і не відпускає від першої до останньої сторінки.

Давно не читав такої радісної, світлої, свіжої і життєствердної прози.

Шкода тільки, же досі не маємо сего твору ув українському перекладі.