На перетині серця й химерних думок чи видінь

Заплітаються в коси метафори, взяті зі скрині.

Мокне сонце вгорі, а внизу все коротшає тінь,

І горобці назавжди відлітають у вирій.

 

А по небу, вже пішки, плетуться пригаслі зірки.

Їм обрубано крила, й вони розучились літати.

Їм печуть мозолі, і вони випадають в дірки

Поміж хмарами, на смітники і за грати.

 

Не згоріти в польоті для здійснення вишніх бажань,

Але скніти поволі і згаснути десь непомітно, -

Це їхній вибір, тому їх нітрохи не жаль.

Хай на небі лишаються ті, хто дарує нам світло!

 

 

 

*       *         *

 

Піщана цівка тихо жебонить.

Здаля гуркочуть грози, чи гармати,

А на кордоні миру і війни

З дитячих сліз хтось виплавляє сталь.

Пасуться дні, криваві і буремні,

На полі часу, і тікає мить,

Між травами ховаючись від смерті,

Щоб куля снайпера її не досягла.

Блукає доля в кривизні життя,

Бо збитий у майбутнього приціл.

А чорний вітер набирає сили

І зносить замки, зведені з піску.

 

 

*        *         *

 

Ти не жалій за втраченим, не треба.

Цей день згорить, як безліч інших днів.

Я крізь вогонь і час ішла до тебе,

А ти мене зустріти не зумів.

 

Раптовий дощ, калюжі на алеї,

Твій силует в блакитній далині.

Тоді так ніжно пахнули лілеї

Наперекір тривогам і війні.

 

Відходили вагони від перонів,

Писала доля музику прощань.

І падав сніг на квіти і на скроні,

На втомлену розгубленість чекань.

 

Я йшла і йшла, як через мінне поле,

Крізь безвість ночей, безоглядність днів.

Твій погляд крізь туман  -  як згусток болю,

Бо ти мене зустріти не зумів.

 

 

*       *       *

 

Я у вікні – наче власний портрет.

З нього стікають усі фарби дня.

А з того боку зима сіє щед-

Щедро дрібненький дощик  навманя.

 

Там, на дні вогкої вулиці, де

Тіні машин лиш і тіні людей,

Стомлений час зупинився, мабуть.

Тіні снують, переносячи тьму

І непізнавані плями облич

Від ліхтарів у ніч.

 

 

*       *        *

 

Це вже ніби весна,

                             але небо ще сіре і снігом

Ще сипнуло зненацька, забувши,

                              що треба – дощем.

Вже набридли відлиги,

                             морози і знову відлиги,

Й темнота, що за ранки без сонця

                                           чіпляється ще.

А пора вже, пора, вже так хочеться

                                            сонця і квітів,

Дочекатись тепла

                             вже немає терпіння і сил.

Чом так швидко стихає

                              жагуча мелодія літа,

І так довго лунають

                               холодні мелодії зим?

 

 

*       *        *

 

 

Здається, щось не так із цілим світом.

Весь світ злиняв

                           І потонув в брехні.

І, замість тішитися в доброчесті й квітах,

Живем терпляче в бруді і лайні.

 

Кринице душ, животворяща правдо!

Чому ти потонула у словах?

Не буде справедливості і ладу,

Допоки честі й совісті нема.

Ви ж , ті, хто  йшов за світлі ідеали,

Кого від куль не вберегли щити,

Ви Дон-Кіхоти вічного Майдану,

Простіть нам, що здобуте вберегти

 

Нам не вдалось, що знов повиростала

Та пліснява, що роз‛їдає вщент,

Й на вашій крові знов запанували

Фальшиві лицарі дзвінких монет.

 

І знову бій! Нам спокій тільки сниться!

Здається, Блок це написав про нас.

Вселенська правдо, душ людських кринице!

Для тебе настає урочий час!

 

Бо ті лютневі, ті зловісні дні

Пропалені у пам’яті народу.

Безвинна кров загиблих за свободу

Була пролита недаремно, ні!

 

 

*        *           *

 

Червона посмішка герані

З вікна. І світла стало більше.

Нанизує весна останні

Намистинки на віти вишень.

 

У білій піні небо тоне.

Квітує сад, неначе вперше.

Герані посмішка червона,

І смутку в світі стало менше.

 

 

*        *        *

 

Могутні, як вежі, гучні децибели

Штурмують вразливий мій дім.

Зачинені вікна, зачинені двері,

Так хочеться тиші мені.

 

І хто заспокоїть, хто візьме за руку,

Хто дасть відпочити й заснуть?

У голосі міста, роздертім на звуки,

Вчувається втома і сум.

 

Прошу, відпусти мене, місто, у поле

Скупатись в мовчанні століть,

Щоб лагідна тиша дзвеніла навколо,

І чути було лише внутрішній голос,

Якому ніщо не болить.

 

*       *        *

 

Калина щедро уродила.

Червоні кетяги її

Висіли цілу осінь, зиму,

Вже й почорніли, погнили.

 

Нікому стала непотрібна.

Змарнована її краса.

Колись духм’яні білі квіти

Подарувала їй весна.

 

Пишалась ними, ніби панна,

Мов наречена чепурна.

Була така жадана, гарна,

Тепер – самотня і сумна.

 

Морозом ягоди побиті

Не рве ніхто і не клює.

Отак трапляється на світі, -

Минає надто швидко літо,

А коли осінь настає,

Змарноване життя своє

Уже й не знаєш, де подіти.

 

 

*              *            *

 

*        *        *

 

Перевірено – міни є.

Заміновано шлях до раю.

У журбі на органі грає

Фугу Баха і щось своє

 

Той, на кого завжди чекали,

Щоб спасти цей жорстокий світ.

В нього ще кровоточать рани

Всі дві тисячі з гаком літ.

 

Він усіх вже не раз простив,

І карав, і приймав спокуту.

Боже, дай нам снаги і сил

Перемогу над злом здобути,

 

Щоб замовкли в степу гармати

Й пролунали прості слова, -

Все спокійно, заходь до хати,

Перевірено – мін нема.

 

*      *       *

 

Все як завжди. У звичній суєті

Минає день. Але знайди хвилину,

Щоб відірвати погляд від землі

Й спинити час, бо там, вгорі,

є небо, де все не так!

Де крізь просвіти хмар

Ясна безодня дивиться у вічі.

Який там безмір!

Світло і світи,

І тьма прозрінь

 На нескінченних сходах

До пізнання всього,

Й себе самого,

Малої крапельки

Небесного дощу,

Який у все живе

Вкладає душу.

Дивись, мовчи,

Дивуйся і вбирай,

У себе дух небесний

Всотуй. Не зволікай,

Бо скоро до вікна

Підійде вечір тихою ходою

І стомлене чоло

До шибки прикладе.

 

13.12.2015

 

 

 

*              *                *

 

Чаша світанку повниться

Снами, росою, шепотом

Напівпрозорих тіней.

Зорі заплутались в косах,

Тьмяно поблискують,

Тихо ворушаться, -

Їм вже пора!

 

Спокій лежить на віях,

Наче пухнаста кішка

Сон стереже.

Здалеку півень озвався,

Ніби чаклун-язичник

Збурює сутінки співом.

Ноти вібрують, ніжаться

В перших непевних променях.

 

Доброго ранку, сонце!

 

09.01.16

Стежки біжать, немов роками гнані

Хорти по вистиглому сліду русака.

Обабіч все впізнаване й незнане, -

Хода у пам’яті коротка і легка.

 

Стежки як змії в хащі розповзлися.

Думки-струмочки ледве жебонять.

Далекі образи, туманом вкриті лиця

Являються і знов кудись летять.

 

Чим далі, тим стежина вужча й вужча.

Вже продираєшся крізь років живопліт.

Сухе терновище шматує плоть і душу,

Край стежки квітне й червониться слід.

 

Отак спішиш вперед без остороги,

Й нема коли, й нема кого спитать,

А що там далі, що в кінці дороги, -

Свобода, мур, чи просто забуття?

 

10.01.16