Душа пізнає рідних.

В. Мошуренко

Здавалося б, випадковість – прийшов за одним, отримав інше. Трапляється: в гурті, насиченому яскравими особистостями, рясною інформацією, впадає в око неочікувана постать, торкають тебе несподівані слова. Резонанс. Та й відомо, що нічого випадкового не буває.

                Ось і до мене внаслідок такої випадковості-невипадковості потрапила несподівана книжка. Відкриття.

                Перше враження: ошатна обкладинка кольору чорного шоколаду, лаконічний візерунок – цілком спокійно. На жіночий погляд, стримано і шляхетно. І раптом, як вибух, зухвала назва – «Шедеври». Нічого собі! Хто ж це так замахнувся? Вся увага – на автора. Статечний, серйозний чоловік. Наче в літах, а очі молоді. Так, вже цікаво. Будемо читати.

                Перша новела, перший рядок: «Воша неквапом повзе по вертикальній стіні…» Оце і є перевірка на «вшивість»! Для естетів-чистоплюїв нездоланна перепона – вони про «таку гидоту» далі не читатимуть. Таким чином визначається коло прихильників цієї прози, я належу саме до них.

                Новела за новелою – живі, пристрасні, справжні. Читаю. Відірватися важко. Село і люди, місто і люди, війна і люди. Люди – справдешні, не вигадані. Поміж ними, поряд з ними – сам автор, спостережливий, щирий, відвертий, небайдужий. Без показної сором’язливості й, разом з тим, анітрохи не цинічний. Називає речі своїми іменами. Поважаю.

                Сміюся, сумую, співчуваю разом з автором. Разом з автором не караю і не засуджую: шукаємо відповіді, намагаємося зрозуміти, не розчаруватися, вірити. Відчуваю, що йому болить, – мені болить так само…

                Біографія вражає. Характер. Покликання. Наполегливість. Витримка. Талант.

                Окремо можна читати «Зміст»: назви новел такі влучні і звучні, що навіть їх читаючи, отримуєш задоволення! Що вже казати про зміст в цілому – міцно, майстерно, просто, правдиво.

                Зізнаюся, трошки «гальмували» мене під час читання численні трикрапки і дужки у тексті. Каюся, запідозрила автора у невпевненості. Сумнівався, чи зрозуміє його читач? Тоді збагнула: він же вчитель, педагог. Це його стиль. Має право. Я он теж грішу зайвими тире і двокрапками. Не основне.

                Основне: маємо нового українського письменника Василя Мошуренка. Вітайте його! Вітайте й нас – з ним. Вітайте українську літературу, яка збагатилася в наш час талановитим зрілим прозаїком.

                Пане Василю! Дякуємо Вам і чекаємо на нові Ваші твори.

Світлана Макаревська,

письменниця