***

 

І хто тобі розкаже про Йордан,

в холодній хаті зимне Водохреща,

і хто тобі зізнається нарешті,

що ти йому – як спраглому вода?

 

що ти йому, як сонце у вікні…

Як горобці на гілці полохливі,

ми ще маленькі і такі щасливі

на тій світлині, на брудній стіні.

 

Подай мені мою гірку сльозу,

бо ти мені…бо я тобі… Бо нині

дрозди червоне їли на калині,

і повз подвір’ям сиво-чорний сум…

 

І хто ми, що навпомацки зійшлись

прийдешнє у минулому шукати ?

Як сиротина, плаче наша хата,

яку не ми покинули колись…

  

 

***                    пошматований вальс

 

Що нам судилося, нам і не снилося !

Чорними хмарами доля накрилася…

Не зрозуміли пісок під ногами, чи лід…

 

Йшли ми понуро чумацькими трасами,

нам вибухали зорі фугасами,

скалками гострими наш розриваючи світ.

 

Хлопці безвусі, ще неціловані,

де побратими ваші поховані?

Ви на снігу залишали кроваві сліди…

 

Хащами, нетрями ви пробиралися,

клапті душі на гілках залишалися…

… тільки поранений тихо благає: «Води…»

 

…Ми пробираємось, ми повертаємось…

Не розуміємо, та сподіваємось –

денно і нічно, мамочко, тільки молись !..

 

Втомлені, змучені, чи пошматовані

кулями,

з пекла Богом врятовані,

може згадає вас Батьківщина колись ?!

 

 

***

 

Боюся світу цього.

Ховаюся в пелюстки ковдри,

як бджілка в квітку

з дивною назвою -

майори.

 

Боюся розплющити око,

боюся розплющити друге,

побачити ліжко

                 без тебе

і засмаглу білозубу

ротацію

з гранатометом і наплічником.

 

Боюся світу цього.

Боюся виходити зовні,

задихаюся -

легені мої роздирають

барвисті квіти

і назва дивна -

майори.

 

 

***

 

А з яйця випала

купа всякої всячини:

терикони, діти, худоба,

люди втомлені,

навіжені перЕвертні,

упирі й вурдалАки

зі зброєю…

 

Заганяєш двома руками,

а воно – до дідька –

на всі боки розлазиться,

попід корчі

пекельні машинки

розкидає

і колотить-руйнує-ламає,

бо на завтра чекає потопу…

 

Нащо та клята миша

хвостом махала ?!

 

 

 

***

 

А на тому березі

                 ляже сніг.

А на цьому березі

                 тане лід.

А по тому, хто

вже не має ніг,

плями крові

прокладають слід.

 

А у того, хто

         вже не має рук,

крила на плечах

         проростуть.

Я страждання їхні

беру,

бо вони з долини горя

                                 ідуть.

Боже,

ні про що не питай!

І нехай крізь сльози

                         мій сміх,

дай мені відплакати,

дай

пожаліти і простити усіх…

  

***

 

Пакують валізи

до Мадриду

         чи Лісабону

на другий кінець

                 Євразії

дебелі інфанти

торочать безладно:

 

Це не наша війна!..

Це не наша війна!..

Це не наша війна!..

 

Вітчизну

комфортно любити

в зоні комфорту

фешенебельно і

         респектабельно

заїдаючи

пляшку шнапсу

         морепродуктами

рефлексуючи власними

ямбами і синкопами

 

А на лінії роз-

межування

 

гинуть хлопчики…

гинуть хлопчики…

гинуть хлопчики…

 

                        

 

                        ***

 

                        Самозакохані…

                        самовдоволені… само…

                        слух прорізає слово на С

                        - свистяче…

                        ми заклопотані

                        власними кілограмами,

                        кардіограма наших бажань

                        скаче…

 

                        Милями, трасами,

                        вулиця-

                        ми, кілометрами…

на перехрестях

там, де найбільше

тісно,

ми зупиняємо авта

червоними светрами,

ми ліхтарями світимо

безкорисно…

 

Вам, перехожі,

повірити

вірити треба

в жовту самодостатність

опалого листя…

Я залишаюсь

навзаєм закохана

в себе –

я розчинила в собі

осіннє місто !..

 

 

***

 

Багато вас, люди,

і порожньо в світі

без тої одної,

що в лівій півкулі

плаче за мною…

 

…гірка година…

 

Довкола мене

сніг і морози,

там біля неї

квітне троянда

ніжно-рожева,

як ніч Сакраменто,

і пальмова гілка

вистукує в шибку

моїми пальцями:

 

…холодно…холодно…

 

Якби я могла

зупинити годинник,

якби я могла

заморозити море,

прийшла би-м до тебе,

моя маленька,

пішки,

аж за три океани…

  

 

***

 

Я течу в твоїх венах,

зациклюю коло

існування

в твоїх артеріях,

пробираюсь до серця

гарячим струменем,

зігріваю тебе

завдяки кровотворенню,

відчуваєш мене

у кожній клітині,

розпираю твій мозок

до розмірів Всесвіту,

перехоплюю подих

міцно,

міцніше,

підвладна інерції

і фотосинтезу…

 

Ти привчаєш себе

до моєї присутності…

 

 

***

 

Разом мовчали,

разом дивилися

в очі

одне одному,

прагнули зрозуміти

чому це…

і для чого потрібно…

Вона прокидалася

серед ночі

з думкою про нього…

Він намагався

про неї не думати,

але думав,

                думав,

                       думав

постійно…

Вони пірнали у

натовп-вакуум-темряву,

щоб

ніхто-ніколи-нічого

не запідозрив і не помітив,

але знову думками

вгризались одне в одного…

…як діти !

Він дивився на неї

крізь призму

віку і простору…

Вона –

потребувала присутності,

як повітря…

Одного дня

розчинилась у ньому

повністю

і зникла…

  

 

***

 

Бійся –

хто простягає долоню

не стисне в брудний кулак

серце,

тільки виріже

лезами пальців

твоє ім’я

на спині

ночі.

Буде холодно

сонним деревам,

буде боляче

небу і хмарам –

через розрізи

раптом посиплються

білі молекули,

названі снігом…

Надто багато

нагострених пальців,

рук

в німому жаданні

простягнутих,

хижих очей

всюдисутніх, пожадливих

і ночей,

на кавалки порізаних…

 

 

 

***

 

Давай просто будемо

у випадкових фразах,

скрадливих поглядах,

майже дитячих –

у щічку ! – поцілунках,

загадкових посланнях

одне одному

в соціальних мережах,

які ніхто, крім нас,

зрозуміти не може,

чи не може повірити,

що це для тебе

написано…

Я буду знати,

що ти є у мене,

що завжди

тільки мені належиш…

Ти будеш впевнений

про що я думаю…

Щоб ніхто не побачив,

як ми зростаємось -

я і ти -

очами, диханням,

руками, долонями,

рухами тіла…

Як я тобі

головою на грудях

засинаю

у мріях і в майбутньому…

Тихо і навіть для нас

непомітно

давай ми просто

одне для одного

будемо…

 

  

***

 

Згадаєш про мене,

коли зацвітуть

орхідеї…

Я буду далеко…

а, може, десь поруч

у темряві

дивитись на тебе

великими дивними

квітами…

В холодній кімнаті,

ковтаючи

каву і спогади

про дощ

і про місто

з байдужими перехожими,

відчуєш

як довго,

                як дивно,

                       як болісно

мене бракувало…

 

учора цвіли орхідеї…

 

 

***

 

Наче все…

Заклинило на слові.

Далі – тиша.

Далі – біла пустеля

від полюса

і до полюса,

і ти…

Я залишу собі

напам’ять

ґудзик від твоєї

гордині

і шнурівку

від самолюбства,

а ти…

повісь на ланцюжок

терпіння

першу літеру

мого імені…

  

 

***

 

А я за тобою водою,

а я за тобою

дощами з неба,

вітрами холодними,

а я сьогодні

стала без тебе

землею чорною…

Вию вітрами,

снігом закручую

– жити чи вижити ? –

чи ворожити

птахом-вороною…

а я напам’ять…

а я заучую

щось заборонене –

закляту книгу…

Чи зрозумію

та чи подужаю –

чи сніг, чи кригу,

чи, може, дерево –

тебе байдужого ! 

 

***

 

Ще занадто рано

для безнадії,

ще місяць гойдається

в зашморгу

за вікном твоїм…

не ридай, Маріанно !

бо за твої сльози

вовки виють

під Хустським замком

і Червона гора

в Тису

скапує,

а всі думають – кров !

…рано ще ! рано !

Ще небу далеко

до землі

руками тягнутися,

а тобі – забути

судилося,

що світ закінчився

вчора !

…світові ще народитися

рано !

…рано ще !

 

 

***

 

Коли замерзає вода

у ямі на цвинтарі

і над полями

кружляють ворони

зловісними зграями,

неначе кличуть

набряклі хмари,

вагітні снігами,

тополі на вітрі нервово

шарпають кронами

і дзиґарі

клацають голосно

коліщатами в голові,

чорна земля

гуде

замерзлими ямами,

що в чомусь винні

ми…

 

 

 

  

 

Світлана Володимирівна Бреславська-Кемінь

 

Народилась 1969 року в м. Калуші, Івано-Франківської області. Закінчила філологічний факультет Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Викладала українську  мову та літературу в школі с.Іза  Хустського району Закарпатської області. В даний час працює в  ПНУ.

Поетичні твори друкувалися в журналі «Піонерія» 1982-1985 рр., художньо-публіцистичному збірнику «Доба» 1984 р., в альманасі «Вітрила’88», обласній періодичній пресі; новели та переклад з польської – в часописах «Четвер» № 4, 1993» та «Перевал» №1, 1993; добірка поезій в альманасі “White Phoenix” № 2, 2015.

Авторка наукових статей з літературознавства (творчість Б.-І.Антонича) та валеології (народні та релігійні традиції здорового способу життя).Перекладає з польської.

2015 року вийшли збірки поезій:

«Два кроки до раю». – Івано-Франківськ: «Сімик», 2015. – 60 с.

«Переступи поріг». – Івано-Франківськ: «Нова зоря», 2015. – 60 с.

 

Мешкає в м. Івано-Франківську