Писати з впевненістю вірші,

Читати віру у очах,

Вслухатися в бездонну тишу,

Долати непідвладний страх.

Напнути мріями вітрила,

З’єднати спалені мости,

Здійняти з янголами крила

І з ними по життю іти.

 

Світлий Всесвіте, мало сонця й твого тепла.

Я згораю дотла, віддаю себе доостанку.

Щоби потім хтось не казав, що я не жила,

Я прокинуся птахом сонячним на світанку.

Я ловитиму щастя, питиму промінці,

Я огорнуся в тишу й стану тремкою травою.

Запалає любов променем мрій у руці,

І всміхнеться надія: легко бути живою.

Я здіймуся у небо й крила свої обітну,

Я пізнаю натхнення й світло його небесне,

На коліна упаду й солодко так засну,

А на ранок прокинусь й сонцем в тобі воскресну.

 

Не мріями одними я живу,

Не подихом єдиним я страждаю.

Бува, цілую стомлену траву

У світлих пошуках земного раю.

А мрія тихо лине до зірок,

Така маленька і така дитинна.

Та ж їй до неба ще маленький крок,

Такий тендітний... Не моя провина,

Що мрія аж до неба проросла,

Піднявши руки, випрямивши плечі.

Черпає в ньому крихтоньку тепла

І гоїть крила, стомлено-лелечі.

 

Мріяти рано. Доторк жаданий

Душу тривожить і кров.

Точиться ранок. Тліє серпанок.

Духом керує любов.

Солодко-терпко. Змучені нерви.

Світло тече звідусіль.

Сонце далеко. Плачуть лелеки,

З вірних вертають весіль.

Спогади близько. Хмари так низько.

Холод до сліз пройма.

Світ падолистом. Втрачене місто.

Вічність снує зима.

 

То лише еталон ілюзій. Котиться в прірву світ,

Залишивши у мріях спогади про майбутнє.

А душа вся у ранах. Світло її болить,

Перекрили повітря загнані сірі будні.

Ми лишились у пастці. Зламане каяття.

Перекриті шляхи. Лабіринти. Усе по колу.

Кажеш, те що і снує зараз - і є життя?

А ввижається лиш руїна і мінне поле.

 

Чути шелест трави. Там пахне соснова хвоя.

Завмирання дерев. І небо сумне настільки ж,

Скільки крові втекло від безбарвних жорстоких воєн,

Скільки часу у нас залишилось хоча б на стійкість...

Завмирання сердець. Холодна наскрізна пустка,

Що давно пронизала усесвіт своїм "аби-що".

Згусток вечора в тиші втікав, наче крові згусток,

І приходили сни непроглядні та ніби віщі.

Пломеніла печаль скляними, мов віск, очима,

Десь стогнали дощі солоні, густі і спраглі.

Ти була, ніби вічність. І в тому була причина.

Бо все рівно шукала в світі святе і справжнє.

 

Правда, мені вже не страшно іти навмання.

В темряві легко знаходити тіні й півтіні.

Іноді раптом здається, сліпе кошеня

Сіє у всесвіт любов, а збирає каміння.

Правда, мені вже не страшно іти по прямій,

Прагнути щастя і вірити в вічного Бога.

Кажуть, буває, коли заговорить німий,

Часом трапляється диво і серед убогих.

Правда, мені вже не страшно. А скоро межа.

Темрява стрімко скінчиться - і лишиться світло.

Час нетривкий, мов наляканий людом їжак,

Тихо стікає по плечах твоїх непомітно.

 

В сірих затінках міста плачуть чужі дощі,

Вайлуваті птахи не вертають більше додому.

Ти тримаєш сумління в простору на плечі,

Проганяючи з сонця теплу небесну втому.

Ти ковтаєш проміння зграєю сонних думок,

Відчиняєш серця та сумлінно лагодиш душі.

І вигадуєш світ, щоб до щастя - єдиний крок...

Там, де плачуть дощі, і світу до них байдуже.

 

Попереду - гори, позаду - верхів’я сосен,

А в небі - хмаринки, зіткані із води.

Я вмочую ноги в холодні травневі роси,

Що змиють у серці твої далекі сліди.

Нам зовсім нелегко піднятись у синю далеч,

Туди, де у висі здіймалися віщі дуби.

А сльози солоні, і краплі на віях зостались,

Лишивши у травах сотні маленьких “якби”.

 

А матері вже немає.

Лиш посмішка на обличчі...

Те світло - одне із таїн,

Що дивиться просто в вічі.

Та сонце чомусь зникоме.

А може, його й не треба.

І нишком бредеш на сповідь,

Щоб злитися з вічним небом.

А матері вже немає.

Ще вчора була надія...

І плачуть старі трамваї,

А посмішка досі гріє.

 

Сиве волосся, мамине сиве волосся...

Що тут казати? Просто мовчиш - і просинь.

Мабуть здалося. Так, ненече здалося,

Що завітала в нашу оселю осінь...

Небо осіннє плаче густими сльозами,

Просто краплини падають на долівку.

Я б написала... Справді, як написати,

Щоб захистити цю найдорожчу жінку?

Сльози солоні, холод до сліз проймає,

Стомлена ніч розчісує мамі коси.

Кажуть, існує те місце, що зветься раєм,

Щоб обійняти й стерти на віях сльози...

 

Осінь є Осінь. Вона забирає найкращих.

Ця перемога ділиться тільки на два.

Віща зима відкриває залізну пащу

Й холодом стужі тіло до сліз пройма.

Кажуть, цей світ поглине скажена вічність.

Тиша - луна є. Ця мить - незбагненний час.

Сонце сховалося в тіні твого обличчя,

Світло триває в рідних святих очах.

Хтось приклада до чола ці чужі долоні.

Тиша звучить надривним ключем подій.

Кажеш, сторонній... Він нам не був стороннім.

Він був Творцем. Він світло створив тоді.

 

Люди стали сонцями нищечком.

Я приходжу до тями. Високо.

Чорно-біле життя нитками,

А у серці любов виткана.

Кажуть, сонце в душі. Дивна ти.

Може, варто усе ж дихати.

Хай незгасне свята віра та.

А у тебе уста вилиті...

Люди стали вітрами вільними.

А у мене життя хвилями.

Руки-ноги, усе спільне в них.

Ну а так загалом сильні ми.

 

Кохаю. Живу. Ходжу по світу. Збираю промені.

Усмішки на теплих лицях такі просвітлені...

Про рідних і близьких духом складаю спомини.

Цілую у губи щастя, впиваюсь квітами.

У затінку днів говорю із вітром досвіта,

Шепочу про все, що варте красивих висловлень.

Я мрію і нишком вірю. А може, досить вже?

Бо кажуть, усі сюжети уже написані.

Та кожна жадана мить, мов небесна крапелька.

Тож я підіймаюсь вгору, ще трошки... Високо.

Не думай, величне сонце, додолу падати;

А спробуй-но усміхнутись і глибше дихати.

Пірнути назустріч світу пташиним щебетом.

Летіти. Щоб було легше - махати крилами.

Піймати в обійми щастя із теплим трепетом.

Воно таке світле й ніжне, немов окрилене...

Шептати молитву... Тиша солодким спогадом.

Творити ласкаву долю, ось так, ad libitum...

Бо кажуть, існують ті, хто вбиває поглядом.

А нам залишилось жити, кохати й вірити.

 

Найгірше втрачати віру

У щось дороге й безцінне,

У того, хто носить крила,

Чия іпостась нетлінна.

У того, хто був Учитель,

Хто мрії здіймав до неба,

Де світла душі обитель

Проламує наскрізь нерви.

В очах була дужа мужність,

У жестах гуло стремління.

Куди ж ти дивилась, Мудрість,

Зазнавши світопадіння?

У того, хто знав про суще,

Умів полатати крила...

Болить за таких найдужче,

Бо сліпо втрачаєш силу.

Чий погляд тривожить душу,

Кого ти любив надміру...

У того, хто небайдужий,

Найгірше втрачати віру.

 

За вікнами дощ. Лунає симфонія вітру.
Ця стомлена Осінь стукає нишком у двері.
А небо холодне. І сонце вже більш не світить.
Бо світло сховалось за вікнами мої оселі.
Стікають, мов краплі, у безвість недоспані ночі.
Я бачу крізь шибку чарівну красуню-осінь.
А може, вже досить, я дивлюся правді в очі.
А очі вологі, і в мене на віях сльози.
Спинись на хвилинку, послухай вітрів романси,
Приглянься до неба, там мріють кудлаті хмари,
І разом з дощами поринь у чудеснім вальсі.
Погодься зі мною, ця Осінь до болю гарна.

 

Доторкнутися струн живих
І забутись на мить, на вічність...
Срібні звуки на слух ловить,
Ніжні, трепетні й акустичні.
В кожнім подиху теплий щем,
В кожнім русі свята покора.
Може, звуки впадуть дощем,
Там, де муза мистецтво творить.

 

Музика буває різною... Піснею. Пізньою.
Вона розчиняється у підвалах

нашої свідомості на томи і атоми.
Часом здається, що я вдома.
Іноді вона трохи втомлює,
Чи стріляє патронами.
Іноді вона дуже лагідна
І пахне ладаном.
Часом від неї падаєш
Лицем із пагорба.
Іноді вона стримана римами,
Часто у нерви вписана ритмами.
А загалом вона муза є: МУЗИКА.
Сіє в всесвіт любов ружами,
Просвітляє серця душами
І терпкими рухами дужими.
Ти послухай, то твоя музика

Бавиться звуками.

Вбирати у себе дощ крапля за краплею.

То, ніби нерви душі, сльози падають,

І суголосся думок плаче відчаєм.

Й небо річкою...

А небо чисте й святе, латами,

А небо зорі пряде, радує...

А небо кличе любов піснею,

Зіркою пізньою...

А дощ іде й не згаса, нитками.

А на травиці роса виткана.

Ти ніби йдеш по воді, храмами.

А сльози чисті й святі, скрапують...

 

Кажуть, янголи не плачуть.
Бо вони мають здатність вірити

і чекати до останнього подиху.
А якщо ти віриш в диво, то стається так,

що воно несподівано стає реальністю.
А янголи мають крила і білосніжну душу.
Кажуть, їм зовсім не соромно перед світом.
А їхнім дітям?..
А що, у них є діти?
Тоді вони зобов'язані бути щасливими.
Вони ховаються у пелюстках троянд і падолисті,
Вони дихають вільно, як весняний вітер,
Вони співають пісень і відкриті до всього світу.
То хто вони, ті діти?
Ті, котрі ходять навшпиньках, аби не розбудити ніч,
Кому сниться неозоре небо і квітень...
А може, їх не існує, чи вони не від сього світу,
Бо несуть на своїх плечах яскраве літо...
Ось воно, їхнє світло.
А може, ми ще не осліпли?
А вони вже зовсім не діти.
І як же було цього не помітити,
Що ми і є ті щасливі діти...
Вже квітень.

 

Цього року не буде ялинки,
І не буде вона прикрашена,
Цього року усе не таке, 
Як було тогоріч.
Залишилась ще мить, і щемить десь там, 
Бо нема тебе,
Не лунає твій голос поруч.
Цього року усе не таке, 
Не із того проміння виткане.
Ну скажи, чого тобі ще, чого іще?..
І лунають чужі пісні, линуть десь,
І вчувається у вогні голос твій.
Цього року тебе нема в досвітках,
І погасло на зорі сонечко...
Але світить ще твоя посмішка,
Ти у серденьку живеш, золотко!

 

У цього снігу твоє обличчя,
І очі також, мабуть, твої.
Та так літати тобі не личить,
Аби не згаснуть в його теплі.
У цього снігу твої долоні
І погляд світлом до сліз пройма.
Лягає нишком мороз на скроні.
У цього снігу твоя зима.

 

Торкатися світла - це ж ніби дихати,
Ловити на собі погляди й дотики,
Шукати у серці входи і виходи
І линути в небо квапливим подихом.
Летіти нестримно: здійматись й падати.
Поринути в казку, впиватись тишею...
А потім прокинутись Сонцем-Ладою,
Латати проміння і глибше дихати.