ТИТАРІВНА

Балада

 

Опівночі оксамити топтали пекучі півні,

співали, гойдали темінь, клювали сире зерно.

І витязь ясний приходив у теплий сон титарівни,

і перснями гладив перса, у жилах ставав вином.

 

В пустелі її постелі –

стострунні віолончелі.

Солодкі пагони хмелю

пробили зелену стелю.

 

У пальцях, що пахли вітром, вона вибухала світлом,

тремтіла, жадані крила знаходила в леті тіл.

На сході червона м’ята бриніла пахучим віттям…

Знекровлену титарівну поклали на білий стіл.

 

КІНЕЦЬ СВІТУ

 

А дівчата перед кінцем світу справді стають шаленими,

ходять голодні по вулицях, проминаючи всі Макдональдси.

Їм байдуʹже, що світлофори іще не сяють зеленим,

Вони переходять дороги – машинам, закону, Хроносу.

 

Купують нові колготи, розпускають стрижені коси,

позичають у хтивих подруг найяскравішу із помад,

ідуть готові втратити цноту, входять у ніч, мов дерева в осінь,

облітають, немов дерева, коли їх бере листопад.

 

Повертаються до гуртожитку, щось говорять бабі на вахті,

стиха лаються, може, курять, може, плачуть, лягають спати.

На каштанах у них під вікнами засідають білі монахи

І вирішують після “the happy end” новий світ розпочати!

 

***

Мої сестри вміють любити вічно

вміють тужити тихо писати вдячні листи

в їхніх синіх зіницях затаєне щось космічне

радісний усміх суму повнота самоти

 

вони не просять рятунку не шукають розради

муку свою леліють прозорішають на весну

не знаю що про них кажуть представники громади

не знаю де їхні лицарі де Перелесник

 

не знаю кого вони вперше так полюбили

маму брата курча хлопчика по сусідству

аж їм заболіли рамена з яких пробилися крила

аж їхня шкіра придбала якийсь нетутешній відсвіт

 

не знаю чому вони засинають як сніг нагими

чому ходять босоніж асфальтом водою небом

чому завжди так боляче бути з ними

ніби бути з ними  це зривати шкіру із себе

 

здається їм до вподоби маленькі крамниці

наповнені вощиною корицею і перцем

книги із антиквару в’язані рукавиці

слова не вимовлені вголос ледь вгадані серцем

 

здається вони люблять квітень і чекають літа

а може я тільки приписую сестрам свої бажання

…………………………………………………….

сестри мої справді вміють любити

щомиті вмирати для вічного воскресання…

 

*** 

 

Вона любила його светри

більші на кілька розмірів м’які й надійні

його поцілунки його обійми

його казки про сніги Ай-Петрі

його мовчання з його листами

його приходи й зношені кроси

його зникання кудись під осінь

вічну гонитву за міражами

 

…їй говорили дівчинко озирнися

оговтайся дівчинко любити його

все одно що ловити вітер

 

а вони давно і міцно сплелися

як дерева корінням і вітами

 

…їй говорили він намотує кілометри

він з тих у кого немає завтра

вона кивала мовляв правда

і одягала його светри…

 

***

Іноді так важливо думати про твою любов,

пригадувати її, як маму, схилену наді мною,

казати, що вона є і є, куди б не пішов,

відбитком світла на склі, леткого звука луною.

 

Коли боюсь зізнатися, що боюсь

любити інших, виходити з дому,

я маю знати, що ти мене ще любиш чомусь,

попри моє безсилля і попри всесвітню втому.

 

Я хочу вірити, що коли прокидаюся, ти

сидиш на краєчку ліжка, усміхнений і щасливий.

І що тобі холодно, коли помираю від самоти,

і що тобі радісно, коли я просто й правдиво

 

прошу тебе: люби мене в цьому місті на березі Дніпра

і в усіх інших містах і місцях, що мають мені статись,

бо все, що я маю – моя несмілива віра,

що Ти мене любиш, Боже, і значить можна тривати,

 

бо все що я маю – це тиша в якій Ти

стоїш за моєю спиною невидимий і ласкавий

і кажеш: «Маля, ніде нема самоти», –

і ставиш джезву на стіл, і вдвох ми п’ємо каву.

 

***

Мамо моя, мамо, маменя,

олені приходять в сонний сад,

кажуть, що вони моя рідня,

і їдять морелі й шоколад.

 

Ти не віриш, ніби то – казки?

Мамо моя, мамо, маменя…

Вчора олень сливу їв з руки

і цукерку їло оленя…

Ось ходімо разом, ти і я,

не струси росини із ожин.

Бачиш, йде оленяча сім’я:

тато, мама і маленький син?..

 

Засинають зорі за вікном…

Люлі, мамо, люлі, маменя,

і сидять у кухні за столом

олень, олениця й оленя.

Поки я для них готую чай,

люлі, мамо, люлі, засинай.

На плечі в усміхненого тата

хай тобі присняться оленята!

 

Люлі, мамо, люлі, маменя,

пахне ніч ваніллю, ніби свято…

В ліс іде мала моя рідня:

олень, олениця й оленятко.

 

 

ПЛИН

 

Каже

любитиму тебе до смерті

але смерть ось

невже не бачиш

як щомиті в мені вмирає

твоя кохана

а чужа

незнайома жінка

повільно приходить?

 

якою стану назавтра

не знаю сама

розквітла вишня може

облетіти за ніч

снігопадом

відірвавшись від землі

увійти в місяць

не люби мене

я плин

 

каже

любитиму тебе

щонародження

кожне нове обличчя

що крізь тебе прийде

кожен голос

який тобі пролунає

у незнайомій

впізнаю тебе

в чужій

знайду рідну

плинь мій плине

спокійно

між берегів

любові

 

 

КНЯЗЕВИЧ

 

Я бачила князевича

у метро

темне м’яке волосся

чіткий соколиний профіль

його шкіра була снігом

що світить крізь ніч

з дивних мозаїк

на Золотих воротах

він зійшов

 

друзі наче чорні хорти

обступили його

куди вони квапились?

на яке полювання?

 

вчора землю прикрила

перша пороша

десь пробігла куниця

 

входили в ліс

поміж стрімких сосен

наслухали

як на іншім кінці

дикий кабан

підриває коріння дуба

 

тоді напали на слід

лані

продиралися

крізь густі колючі зарослі

 

ще пам’ятаю

посвист його

стріли

переможний окрик

мисливця

як запекло під серцем

і щось темне й гаряче

залило обрій

 

тисяча літ промайнуло?

кілька зупинок?

я зустріла князевича

у метро

 

на Золотих воротах

ми зійшли

 

 

 

 

 

МЕЖА

 

Мене називають Пташкою

коли прийде весна

чоловіки запитають батька

скільки зерна він хоче

за мене?

я би давно втекла

але старійшини кажуть

коли хтось перейде межу

лісу за поселенням

пропаде

 

діти губились у лісі

дорослі зникали

ми не знали яка сила

забирала їх

може прадавній змій

або злий дух

 

межу перетинати не можна

говоримо нашим дітям

наші діти своїм дітям

їхні діти їхнім дітям

пам’ятай про межу

 

і яке ж було наше здивування

коли син вождя який зник

тисячу сонць тому

повернувся звідти

сказав там за лісом

такий простір

інші племена

розводять вогнища

біля інших рік

оповідають подібних історій

бояться перейти межу

 

так він сказав

а вночі наші чоловіки

скрутили його й забили

одержимого злим духом

 

а тепер він сниться мені

шепоче доки Пташка боїться

літати не буде

 

нині вночі втечу

за ялицею на узліссі

вже чекають костур і хліб

мені страшно але

я перейду межу