Книга поезій являє собою окремі  фрагменти життя. Щиро, розкуто, образною мовою  авторка  пише про це. У тексті книги простежується декілька важливих тем: патріотична, філософська,  тема творчості  і кохання.
      У  розділі  «Кохання з присмаком печалі» порушена тема життєдайного    беззастережного кохання, якому  віддаються до кінця. Кохання – це справжнє  диво, неземний і прекрасний сон: «просто чекай на мене  там,  де палкий світанок ніжно  цілує небо  сонячними вустами»,  «я для тебе засію зорями небо», «  я тебе б  напоїла отрутою щастя що не мине», «  я без вагань би пішла  за тобою  за тисячу миль», «  я у пітьмі запалила би сонце для тебе, кажеш -  не треба?», « крига байдужості  твоєї  зносить мости, дай  мені дихати , відпусти».  Так безкомпромісно і так  заперечливо: «очима просила – зостанься,  сказала – тобі вже пора», « пливли  в човні розбитім без весла, допливли до скелі  і там розбились мої  надії гордовиті», «я не серджусь на показ» , «я спустошена, я та, котра не піде покірно  опустивши очі долу, не понесе  кохання щедру повінь до того,  по   правді і  не жде», «  я завжди пам’ятатиму тебе і твоє недовге кохання»,«ти обминаєш мої  сни,  немов боїся зустріти   себе справжнього», « мені  нічого від тебе не треба,я мала
все-тиху річку  спогадів, зупинену  мить, в якій  ми разом, досконалість твоїх листів, з яких не викинеш жодного слова, крім глибини твоїх очей, у яких потонув  мій спокій», «я кохатиму пам’ять про тебе»,  « бути разом хотіли ми, та не змогли», « я заховаю кохання на дні туги», «  я не пишу вірші, я ними гою рани», « ти обіцяв мене  знайти»,» «світять різні сонця нам. І я не вірю вже словам, ні поглядам, бажаю тобі щастя, великого кохання», « вмирають люди, а кохання вічне,та щастя не може бути вічним, інакше  його не вистачить на всіх»,« не знати звідки, підкрадається любов, і не вгадаєш, це біда, чи свято, дарунок долі, чи тягар, що душу розриватиме на шмаття?», « любов пускає стріли навмання і не дає пораненим гарантій».
               У розділі «На берегах самотньої ріки» Наталя порушує декілька тем: від філософського означення життя до творчості і патріотизму. Життя змальоване у поєднанні   зеленого  і космічного:
                          «ріка життя бере початок із малесеньких джерел і до моря донесе, зіллється з ним, розчиниться, як  в нескінченності  зникає все».
                         «ми у життя приведені  батьками»,  « що глибше у пітьму  віків,  вже й цілий світ рідня  для нас», « в твоїй малій дитині твоєю буде тільки половина», « ми і батьки і всього людства діти»,  «вирують справ шалені смерчі, серця тріпочуть на льоту»,  «як  не зірватися, не впасти в дріб’язковість і користь?», « вічні будні    в  мурашнику міста, вічно десь  поспішаючи  люди  пробігають від щастя на крок»,  «Хто бачить у буденному красу, той може зупинити плин часу»,  «Джоконда мовчить затаєно  й промовисто   про нас, про вічне, про своє. Її мовчання – чисте золото, космічне і земне», «красується зоря .У тому сяйві ніхто не  побачить   зірку,  так само гарячу, та невидиму.Їй  даремної слави не треба. Блиск, відомість - усе то марнота. В непомітних важливіший клопіт - щоб наш сяючий світ безтурботний не покотився кудись у безодню.Ті невеликі чорні зірки, наче міцні  забиті гвіздки, на   яких   і тримається  небо»,« о, не дивись на мене  сумно, мамо!без тебе  квіти у саду  зав’януть,  з тобою й штучні квіти   оживуть», «лише любов твоя свята  і справжня», «ти – цілий світ,нехай же він не згасне!», « я на землю приходила в гості і втрачала себе кожен раз», «неминучість  призначених втілень коли-небудь  скінчиться  і тоді я у Всесвіт вернуся додому  , в  нескінченність незнаних світів».
 - Щосили ударилась в стелю,
Луною додолу відбилась,
Лилася, як злива над степом
І валом дев’ятим котилась.
Здіймалась рішуче і грізно,
Рукою за горло  хапала,
Справляла по-давньому тризну
І до начал повертала.
Проймала  плачем стоголосим,
Якого стерпіти несила,
Брела попід вікнами боса,
Але молода і  красива.
Вся радістю -   в серці розлита,
З дитинства і рідна  і близька,
Мій  скарб  і найвища молитва -
Пісня моя українська!


Це як зразок творчості:
- Відлітають у вічність поети
Поодинці за далі земні,
Залишають вірші  і портрети,
Тиху пам’ять і сум журавлів.
А коли повернуться, як спомин,
Крізь тумани  далеких років
Їх ніхто не чекатиме вдома,
Крім народжених ними рядків. -
А ще ось такі рядки:
Перемнож, розділи, переміряй
Небо впоперек, вздовж і навскіс.
По слідах відлетілих у вирій
Посади в небі зоряний ліс.
Щоб обабіч Чумацького шляху
Зашуміли казкові гаї
І ночами з найближчого даху
Ми шукали там мрії свої.
«Срібну нитку сховав туман, але я буду прясти   іншу, щоб без срібла і позолот, щоб, як справжня, проста й сувора».
«Хаос ідей і логіку релігій  пізнаємо на вигляд і на дотик. Крізь   сумнів, невір’я і нудьгу вічні запитання перейдуть на сторінки  наступного роману».
« Слова, слова…Округлі і порожні,
До боротьби від роду  неспроможні,
Товчуться натовпом перед очима
І торохтять , стикаючись плечима.
Загорнута в легкі красиві  фрази
Порожніх слів  критична сіра маса.
Здолати можна  найміцніші мури,
Що  вистояли  в  клекотанні бурі.
Але зерно не вродить із полови
Без віри в суть  і у вагомість  слова.
Вже задихаємось і важко стало  йти.
Німа душа не віднайде дороги,
Яка б могла  до храму привести».
Науковці, експерти скажуть поетам:  «  Встань і іди ген  за дороги, міста  і хмарочоси, де осідає не нафта, а роси. Там, де земля ще хоч трохи жива, може посходять  квітучі слова».
«Біжать думки, як дикі коні, їх не спинити, не впіймати», «скупалася думка   у  мові, негоже все змила до дна,  а чисте й проникливе слово  у  вірші стрічками вплела».
« В прозрінь  невидимому колі на плечі осідає ніби пил всерозуміння, вселюбові, всеволі і всезабуття», « щоб знову від порога  лягла нова незвідана дорога».
В саду поезіх звучить високий стиль,
Красою  надихаються поети,
Аби своє  натхнення перелить
У форму оди, рондо чи сонета.
В саду пісень співає  кожен лист,
Коли весна  на  струнах  сонця грає.
У тих піснях і музиці злились
Чекання щастя і відлуння раю.
В саду кохання гарно навесні,
Тоді  чуття – розкішні і красиві,
Коли ж весняний вітер  відлетить,
То між дерев  пливуть тумани сиві.
Лиш сад фантазії  буяє пишним цвітом.
І не важливо , це зима, чи літо.
В розділі  « Країна перекинутих ікон» авторка висвітлює тему патріотизму, честі і  геройства:
Ідуть! Земля  від їхньої ходи
Двигтить. Пліч-о-пліч дужі й молоді
До подвигів готові  і до смерті.
Немає честі іншої, ніж вмерти,
Щоб захистити край свій від біди
І без вагань вони ідуть  туди,
Де славу їм судилося знайти,
Чи полягти  в смертельній круговерті.
Авторка пробує сили в художньому перекладі   творів М.Лермонтова і як на мене, дуже вдало.
Висміює  лжепатріотів:
«Там лиш промови голосні. Слова, що мед!Яка облуда!Чи будуть справи замість слів?»
І вірить у:
«Народ, який  зумів   матерію й духовне поєднати
В простій  традиції - піднести хліб і сіль
На рушнику, що вишивала мати».

Надія Красножон