Сучасні французькі письмаки існують у новітніх інформаційних потоках, вони творять антиутопію Европи, роблячи вигляд, що це її сучасне. При цьому вдаються до легкопису – щільне письмо, що завше характеризувало французький роман, їм чуже, бо їм нема калі, як мовлять волиняки й волинячки. Нещільне письмо закордонного письмака може порятувати тільки щільний переклад на українську драгомана старої школи Лукаша-Кочура-Перепаді.

Саме так і сталося з антиутопією Мішеля Уельбека ПОКОРА. У його романі мусліми вже прийшли до влади у Франції і він показує, з якою покорою гнила і звикла до соціального комфорту еліта приймає нові правила гри – а з ними і нову віру – аби зберегти старі посади і засоби до існування а, може, і набути нові.

Роман вельми вагомий, сповнений цікавих істин про життя і смерть («щойно втрачено щось безцінне, чого вже ніколи не повернути -- свобода», «студенти, позбавлені особистости», «вони живуть бо живуть – от і все, приблизно так міркує більшість; гадаю, що і вмирають бо вмирають», «обмірковуючи своє минуле – себто відсутність минулого», «все ж їй вдалося знайти щось у моєму батькові; щось. Чого не розгледіли в ньому ні мама, ні я», «я натрапив на одного з тих небагатьох людей, які щиро тішаться затишком  инших», «життя повинно бути невпинним обміном теплими почуттями – чи о у випробуванні, чи то у радості», «подорож у себе , до першоджерела сили бажання», «спроба втамуватися монастирем», «тепер вона мертва, вони обоє мертві; а я був живим – хоч останнім часом і виснаженим  -- свідченням їхнього кохання», «не відчуваю задоволення від повернення додому – до помешкання, де ніхто нікого не любив і яке ніхто не любив», «за такого ритму напевно помру – і помиратиму швидко, нещасний і самотній. Чи хотілося мені  померти швидко, нещасному й на самоті?»), про любов і секс («у двадцятирічному віці, коли стояк у мене був з будь-якого приводу (а іноді і без приводу), коли він стояв, скажімо так, безцільно», «пеніс переходив із одних вуст до других, язики перетиналися. Як перетинаються часом польоти трохи стривожених ластівок», «єдиним органом, який відлунював у свідомість не болем, а задоволенням, був прутень. Скромний за розмірами. Проте витривалий, він служив мені вірно – втім, напевно, служив йому я, а не навпаки», «не знаючи ні втоми, ні насолоди»), про буття в літературі («тільки література дарує відчуття доторку до иншої людської особистости в усій її повноті, з усіма вадами й величчю, обмеженістю, ницістю, заяложеними думками та забобонами; з усім тим, що зворушує її, зацікавлює, бентежить і викликає у неї огиду. Тільки література дозволяє спілкуватися з небіжчиком, при чому ближче і ґрунтовніше, ніж якби ви говорили з другом; адже хоч би якою давньою і глибокою була дружба, більш посутньої розмови, ніж із чистим білим аркушем, коли звертаєшся до незнайомця – не вийде», «коли книжка до душі, то це означає, що до душі і сам автор, з яким хочеться познайомитися та проводити час у спілкуванні»), про політику сучасної Европи («політики у мені було не більше, ніж в туалетному папері», «мене починало дратувати усвідомлення того, що політика може вплинути на моє життя – я майже відчув до цього відразу», «мені здавалося, що тушкована качка і громадянська війна несумісні», «в цій країні вже ніщо не працювало як слід»), про іслам та християнство («Джихадисти – це розбещені ваххабіти, для них Франція – «дар-аль-куфр», безбожний край;  а для Братства мусульман, навпаки, Франція вже є частиною «дар-аль-іслам»», «Авраам і Мойсей в ісламі вважаються за пророків», «тепло присутности Божої», «Якщо іслам – не політика, то він – ніщо. Аятола Хомейні»).

Слід відзначити чудовий переклад Івана Рябчія, мова якого штивна і радісна: «край стосункам клав я сам», «його поб’є родимець», «прутень», «призахідне сонце плямило біле каміння», «встелених мертвим листям», «диким звір’ям», «злодіярня» тощо. До чести перекладача слід додати чудові ґрунтовні примітки про реалії літературно-видавничого Парижа та й про сам Париж. Вони точні, вичерпні і видаються необхідною складовою роману Уельбека.

Роман читається добре, проте фінал аж надто очевидний і безрадісний. Можна  було б вдатися до новельного повороту, аби дати читачеві бодай ілюзію тепла присутности Божої.

Прикметно, що роман Уельбека читався мною в одній із країн ЄС. Там книгарні захаращені науковими книжками про іслам. Отже, іслам як духовне зло і  можливе майбутнє Европи існує у свідомості європейців і тому антиутопія як пересторога французького письмака достатньо доречна сьогодні, бо вже завтра  може стати нашою гіркою  реальністю.

Роман КУХАРУК.