Є така дивовижна країна поезії НИЖНІЙ БЕРЕЗІВ.

Перший раз прочитав тоє поєднання двох загадкових слів у кількох випусках альманахів видавництва Карпати. З того села Іван, а потому Людмила Малковичі – брат і сестра – друкувалися в тих альманахах.

Потому на першому курсі філфаку далекого 1986 року  світлої пам’яти Лідія Францівна Дунаєвська дала мені на прочит дипломну роботу Івана про жовнірські пісні, аби я добре написав свою курсову.

Потому були гостини у Вікторії Стах та Атилки Могильного на дачі при Берковці. Іван приніс великого кавуна а я нічо не приніс і Атилка мене довго виховував – видиш, Іван приніс, а ти нє.

Потому у Львові на хрестинах Юлії-Олександри світлої пам’яти Оленка з Семенюків оповіла ми про той Нижній Березів, як виглядає і де є, і про родину Малковичів, яким була родичкою.

Потому у 1991 летіли літаком з Запоріжжя після другої Червоної рути. Іван відпочивав від тяжкої праці в журі, а ми з Людмилою щебетали про поезію, про життя…

І ось тепер читаю її першу і останню книжку поезій СВІЧКА НА СНІГУ.

Людмили нема. Є її діти, є її поезія.

Євген Баран не зовсім слушно мовить, же її поезію слід розглядати у контексті унікальної родини.

Зовсім ні.

Її поезія самодостатня своєю світлістю, зрілістю і художньою сміливістю.

Вона говорить у своїх віршах про посутнє: про природу життя («життя як засушена ружа як скошена трава що завжди виростає», «коли дерева виростуть людьми, травою стане все життя людське… », «вмію слухати смуток, коли приходить до мене», «по снігу ідеш босий і думаєш яка гаряча земля і не знаєш що кров заливає її»), про природу самоти («зроблю свічку зі снігу (…) молитися до серця свого», «моїй зірці дуже самотньо», «Заплакала ріка без жодного вінка», «самотність танцює»), про природу м’якого еротизму («стала рікою», «твої губи ніби листя молодого лісу: при поцілунку свіжі і пахнуть весною», «моє лоно дихає без мене», «колише вітер стомлені долоні а ти вже йдеш», «я сьогодні твоя і сьогодні і завтра і потім», «ми випекли собі очі гарячими цілунками»), про природу смерти («Він заперечно хитав головою, ніби хотів сказати «ні» -- кому? – мені, свічці, собі чи смерті? Смерті. Так. це їй. Дідо усміхається і вона йде», «я помру як помирає лист осені пізно і тихо»), а також про природу творчости («у повітрі зітканім із гілля», «Так художники торкаються пензлями своїх полотен, як ми доторкаємося словом самих себе. Так ніж торкається до хліба святого, як словом доторкаємо товаришів своїх. Так повінь підмиває береги, як підмиваєм береги ворожі. Так квіти зацвітають восени, як вицвітають очі») і вічности («вірю в смерть, у духа і у себе смерть – забере, дух – понесе, а я залишуся для себе ось і все»).

Свічка її не зі снігу, а з вічности, тому і не тане.

Роман КУХАРУК.