Найперше вихоплюєш музику фрази «Сипав дощ у сіру хмару сутінків…» -- ніби чуєш очікуваний пароль.

Петро любить біле (як знак святості? Чистоти? Непочатості?) У нього «білий сніг», «біла ніч», «білий халат», «біла стіна», «тіла білизнА у чорних травах», «стегна білого дерева»…

Його світ – калейдоскоп, де невстояність, неозначеність іноді межують із віртуальністю: «в оці розсипаються годинники, як будиночки з блискучими очима».

І раптом, як вістрям блискавки, прокреслюється чіткий пекучий контур: «Ох, не бійтеся бути бідними, човен ваш все одно потопаючий», «в полтавськім суржику німецький є акцент…» Тут чути душу Автора, його позицію, і для мене ці рядки найцікавіші.

Образна система Петра нагадує колажі. Є там пастельні мазки («Біла ніч птахів уже не згадує…»), є різьба різцем («Я пив, ти пив, Вона лежала»), є лише контури, натяки, асоціації («Ця ніч залишається у слідах глечика з теплим оком бабусиної хати»)

Він намагається бути поза часом, у тому холодному нейтралітеті, який ні до чого не зобов’язує («Кров мотоцикліста» по асфальті. Захід снця. Сходу не було»). Але за цим вгадується штучність, поза, а може і брак життєвого досвіду. Бо «птах має крила сильні та гнучкі а ніч лягла на золотисті вила», «залиш сліди – ніхто їх не побачить. Їх не цікавлять риси цих облич».

Молодеча претензійність – не найгірша риса Петрових строф. («а ніч сліпа, і ніби не до речі – розмова – аплікація з руїн», «сон значить те, що ніч не має значень» тощо).Головне, аби ця гра у зашифрованість не стала самоціллю.

У Петровім світі є світло. Його вловлюєш між рядками. І це, очевидно, та суть. Якої чекаєш від Поезії, від Автора.

Проте, як мовить сам Петро Щербина, «іноді треба стати тінню, щоб зрозуміти себе».

А мудреці вчать, що саме на межі між світлом і темрявою (тінню) – істина.

Слухаймо, шукаймо, пізнаваймо її.

Наталка ПОКЛАД.

27 квітня 2001 року.