Колись давно кумирка українських читачів Ліна Костенко навчалася у Чернівецькому університеті і шанувала московитську поезію, а українську поневажала публічно. Чув від  бувалих у бувальцях поеток. Потім з Чернівцями не склалося і пані поетка подалася до Москви до літінстітуту імени Ґорького. І там сталося чудо – Ліна Василівна стала такою, якою ми її знаєме.

У Москві вона познайомилася з молодим польським прозаїком Єжи-Яном Пахльовським. Плодом сієї любови стала знана усім Оксана Пахльовська.

А тепер про прозу самого Пахльовського.

Потрапила мені до рук його чудова книжка ДЕЛЬФІНИ ІДУТЬ ПО ВІТЕР.

Автор пише свіжо, сильно, випукло. Сильні художні характери, зображені автором у дві-три деталі.

ДЕЛЬФІНИ ІДУТЬ ПО ВІТЕР.  «Море під нами і довкола нас було порожнім», «Море почерез ніч посивіло», «У тім краєвиді голих скель, гір і води, найчудовніша була тиша і непорушність», «море є небесове, а трохи і ґранатове і у студеному сонці летить нам на карки», «море уперто штурмує статок, так ніби ховає у собі цілу не ужиту ще  силу утоплених від початку світу мореплавців», «таким самим чудовним рухом в’юнкого у стрибку дельфіна перевернулося усередині мене моє серце».

ЗВЕРШЕННЯ БАЙКОКА. «розколисана вода», «кухня колисалася уздовж а упоперек», «Огорнув мене страх, же очікуваний порятунок може прийти запізно. Але чому? Для чого? Але ж стільки людей пливають ціле своє життя морем, а я ледве то розпочав-єм".

КОНВАЛІЇ УЖЕ НЕ ПОТРІБНІ. «О третій годині над ранок у поспіху парячи  губи гарячою чорною кавою, пригадав собі, же снилися мені конвалії», «удихаючи запах моря і свіжої риби», «що за очі мала тая дівчина. Перший раз у житті бачив такі очі -- не були темні ані кафові, були чорні як антрацит», «Навіть не засунув тим разом», «червінь неонів на мокрих бруках», «з жінками ніколи нич не відомо», «була у ній самій якайся музика, яку можна було чути очами», “Хотів упитися у дрібен мак», «Ти кивався над тою водою, як жид над талмудом», «п’яні завше мають щастя».

Се оповідання – дивовижна потрійна пародія. 1. На романтичні любовні новелки а ля конвалії. 2. На оповіді про блядування моряків ув усіх портах світу. 3. На пошанованого клясика коїтусних переживань Ґі де Мопассана. Разом з тим се чудова художньо викінчена річ саме Єжи-Яна Пахльовського.

ЦИГАН. «Риби не було. Замість неї були подерті сіті, змученість і рівно ж злість», «кожен з нас у тихости духу мислив», «місто знали-сьмо уже навиліт».

ПОЛЮС. Дуже гарна польська пісня Є червоний пас і з приводу тої польсько-української пісні п’ємо найбільше», «темними, мокрими від дощу вулицями», «точимо нічні поляків розмови».

Про поляка у чужому краї, про ностальґію, про пошанівок нової батьківщини.

ВОСТАТНА ВАХТА. «Поволи віднаходив себе самого», «мертва хвиля», «хочу аби на морі мислив тілько про мене. Хочу, аби з моря повертався тільки до мене… ходи поцілуй мене… », «так само фізично відчував вібруючу у ньому радість», «у тій понурій ночі, що була у ньому і на ньому, занурений по шию тримався якогойся поручня», «захланному морю», «дався чути шум», «хотів жити але воля до життя була замкнена у клітці його уласного існування».

ІРЛЯНДСЬКИЙ ПУДИНҐ. «Не вірячи у ніщо, зачинаю вірити у призначення», «слова ув’язли йому ув горлі», «більше маєме щістя як розуму», «хоче пану Богові ся приподобати», «ірляндське віскі смакує инакше ніж шотландське віскі», «зістали зі мною слова і мельодія пісні, з котрою волочуся порожними вулицями чужого міста», «нема де зачепитися у тому сірому місті», «Не мав до того поволання. Але точила мене цікавість глянути крізь людей, як проз дзюрочку від ключа, на той новий край, у котрому ще ніколи не був-єм».

Майже різдвяне оповідання. У різдво усі люди браття – ось основна ідея сього твору.

ІСТОРІЯ З ЛІВЕРПУЛЮ. «Антош розпачливо уникав товариства жінок», «Ні. То не вона подібна до марґаритки. То марґаритка подібна до неї».

Новеля про що? Життя як мить, війна як смерть, весна…

СПІТКАННЯ З ГЕМІНҐВЕЄМ. «непевне обличчя води».

ЧОТИРИ НА ОДНОГО. «Певне ж вона при такім  у ліжку мухи лічить на стелі», «паршива дірка той Ґібралтар», «як ніби ніби ніде нічого», «Поцілували-сьмо-ся по польському тричі», «часом на вуличний  брук голосним пацьканням спадав із високого манґродерева перестиглий манґовий плід», «чув-єм, же я є сам зі своїм болем, якого ніхто не був у стані відчути ачи порозуміти, тільки я один. (…) усе існувало далеко у моїй середині. Якщо у людині діється щось, чого ніхто не у стані відчути чи порозуміти, то людина є уразливо самотня. Людина є завше самотня. Ніхто не приймає від нього сигналів болю. Сигналів його посутнього життя», «малпа лащилася коло моїх ніг, потім видерлася на коліна, удивлялася у мене своїми плиткими очами з мацьонькими зіницями з головку від шпильки і узялася мене ськати», «пакував-ємся до свого лежма як до трунви».

БІСІМІЛАХ. «у чорних виразних очах в’язня був муринський смуток не подібний на жоден инший смуток у цілому світі».

ВІДКРИВАЄМЕ АФРИКУ. Се оповідання автор присвятив авторці «Мандрівок серця», себто Ліні Костенко.

«Повітря є липким на дотик», «небо було вимите дощем а глибоке», «звичний маринарський талан здалека дивитися  на якейся місто і не закуштувавши його смак іти далі у море», «чув-єм, як нурт ріки лиже мої долоні і манжети маринарки», «багато сліз потрібних і непотрібних. Сліз болю, заздрощів, гніву, сліз утамованих а відритих летить на голий бетон надбережжя», «Дощ Африки. Дощ тропіків. Дощ, що осліплює нас», «для мене Африка – дощ, змішаний із моїм соленим потом».

Єжи-Ян Пахльовський – талановитий польський письменник, що вартує українського перекладу. Він збагатить нашу культуру своїм просоленим морським вартісним словом.

ПРО ПИСЬМЕННИКА:

Єжи-Ян Пахльовський (*15 травня 1930(19300515), Краків - †3 квітня 2012, Щецин) — польський прозаїк, батько української письменниці та культуролога Оксани Пахльовської.

Закінчив літературний інститут ім. Максима Горького в Москві. В 1956—1958 був редактором щоденної газети «Głos Szczeciński», а також тижневика «Ziemia i Morze».

В 1958—1964 працював рибалкою на суднах далекого плавання. В 1966 отримав нагороду ім. Заруського. Перший чоловік української поетеси Ліни Костенко

Похований у родинному склепі у Кракові.

Книги:

• Дельфіни йдуть під вітер — 1963
• Риби і сонце — 1971
• Морське оповідання — 1977
• Поклик горизонтів — 1977
• На краю води — 1991