*  *  *

Падають  яблука.

Сутність  їх  визріла,

повна  гармонії

і  неповторності, –

докір  цій  дійсності,

мріями пещеній,

за недовершеність.

 

                                *  *  *

 

Я  вже  мовчу,

любовенько  моя.

Мороз  грудневий

у  щоку як  лясне…

Лиш  подих  твій

долоні  зігріва,

а  може –

моє  дихання то  власне ...

*  *  *

...Заклинаю тебе,

   будь навіки мені незвичайним…                                           Л..Костенко                   

Будь  навіки  мені  незвичайним –

в  білій  магії  днів,

в  темних  вигинах  тіла  ночей,

й  хай  роз’ятрене  наше  прощання

стане  в  шматті  туги                                                     

Прометеєм,  прикутим  до  скель...

 

 

 

*  *  *

 

 

Коронований ти мій. Вінчаний.

Я твоя найгарніша дівчина.

Я твоя найчемніша донечка,

промінець у твоїм віконечку…

Твоя злюка, твоя оскомина -

на мітлі вилітаю з комина.

…Засинаю терпка, зцілована,

твоя вінчана. Коронована…

 

 

*  *  *

Кожна людина, котра себе поважає,

мусить бути хоч трохи честолюбною

                                                   Із поширеного                

                                                                

Ох,  які  ж  бо  ми  всі  честолюбні! –      

прагнем  слави,  хвали  і  визнань,

ще  й  ображено  супимо  губи,

не  зустрівши  оцінки  старань.

 

Та  якби  нам  ніколи  не  снились

хоч  не  з  перлів,  з  травинок  вінці, –

може  б,  досі  в  печерах  сиділи,

гризучи  прегіркі  корінці.

 

 

 

*  *  *

Цей Ангел потребує допомоги.

Він жив серед людей і був блаженний,

Йдучи по світу, полюбив дорогу,

Приймав в дарунок квіти безіменні.

Та люди узяли його в облогу,

Збудовану із пристрастей шалених

І годі кликати на  допомогу,

І вже тут не до квітів безіменних.

А з пристрастями − треба ж щось робити! −

Ну що за кара? За яку провину?

…Йому би зараз просто помолитись

І  пригостити яблуком дитину…

 

 

 

 

 

*  *  *

                                     Нанизую бісер червоний

                                                                                   з долоні.

                                     Сплітаю докупи листочки

                                                                                  калині.

                                     Кую кришталеві місточки

                                                                            солоні

                                     Між кольором житнім і синім

                                                                                   щоднини.

 

 

*  *  *

Про  тугу  колись  голосила

свою.

Палала  колись,  тепер  просто –

люблю.

Життя,  за  казками  своїми

       де  йдеш?

...Ти  цілунками  пахнеш  чужими.

       Я  –  теж...

 

*  *  *

Маленька  Забута  Ніжність

Самотньо  блукала  по  світу,

Задумливий  Сум  Великий

Тинявсь  без  тепла  і  привіту –

Любові  зраджені  діти...

... Годин  гамірні  перони,

Де  з  клунків  життя  випадають

Осяяння,  біль,  безнадійність...

Зустрілись  в  однім  вагоні.

…У  синю  бездонність  рушала

Велика  Задумлива  Ніжність.

Дещо  з  анатомії

 

Десь на дні мого серця...

П. Тичина

Десь  на  дні  мого  серця –

запилена чаша

невипитої любові,

під масивною брилою

павутиння снується

снів наших

з ошурками мрій світанкових,

а над тим – з незбагненною силою –

щастя сріблені скельця,

і пристрасть, і вдача,

і помилки безголові –

Скипають. Караються. Милують.

 

ПРО  ЛЮБОВ

О,  невблаганна,

нездоланна

моя  Любове,

ясна панно!

Розпатланий  чаклун

“Осанна!”

тобі,  приблудо

окаянна,

вкрай  збожеволівши,

кричав.

Сказившись від безсилля й злоби,

отрути, варива і колби

порозливав

і  розтрощив,

не змігши,  злюко,

сонцем  п’яна,

твою  подобу  осіянну

з  священних  стерти

образів!

 

ПРО  КУЛІНАРІЮ

Чекає тісто

на ніжні руки,

на руки люблячі,

тепленькі,

під ними стане

без чар і муки

 округле, пружне

і гладеньке.

А як забудуть

 на мить-годинку –

всихає, блякне,

а як на більше –

не те, щоб булка –

суха шкуринка

з нього не вийде.

Таке ж бо тісто –

і тіло жінки…

Чи не тому з шляхетних мемуарів,

з життя, а чи історії віків

ми дізнаємося: найкращі кулінари –

закохані чоловіки!

 

А коли  ви – таки Хома Невірний,

тоді, як розчинятиме на хліб –

Схиліться ніжно-ніжно до дружини

Й погладьте її лагідний живіт.

УКРАЇНІ

Україно моя солов’їна,

Хоч у світі держав є доволі,

Та немає подібної долі,

Бо душа твоя в світі – єдина.

Зорі ясні такі, цвіт калини,

І веселки кожнісінький колір –

Все настільки близьке, неповторне,

Україно моя солов’їна.  

Україно моя героїчна,

За свободу – життя віддавала,

Хоч від сліз часто очі спухали

За синами, що впали навічно.

На просторах південних, північних –

Безіменні могили й могили –

Наче рани незгойні на тілі.

…Україно моя героїчна.

Україно моя незрівнянна,

Твоя доля важка і примхлива,

Та не гнись, не ламайся, ти ж сильна!

Не піддавшись чужому бажанню,

 Із тобою мій біль і кохання

Сплелись ниткою міцно одною,

Бо живу й сподіваюсь – з тобою,

Україно моя незрівнянна!

 

 

 

 

*  *  *

Ми розбиваємо чоло,

та не об зорі, а  об сходи.

В.Стус

І пестить душу мед

самообману,

лікує гордість, честолюбство

 зранене,

солодким маревом –

поміж щаблями,

які долаємо

один за одним,

а спраглим поглядом –

вже там, між зорями,

й не помічаємо,

що далі – сходинка…

з солодкого туману.

...Ми розбиваємо чоло,

        та не об зорі...

ЛЬВІВ

Це  місто  осені,

якому  необхідні

дощі  і  сум,

аби  собою  бути, –

в  чоло  цілує

випалені  душі,

щоб  в  свій  гербарій

пришпилити

мовчки.

 

Стриптиз

Зсувається  одяг  поволі –

притримую  легко  рукою,

та з  шелестом  тихим  спадає

й  змовкає  беззахисно  долі…

Не  сміючи  переступити,

розгублена,  враз  відчуваю

у  скронях  пульсуючий  сором,

у  передчутті  навісному

відвертості  поглядів  й  кроків,

та,  в  дзеркало  глянувши  боком, –

не  вірю... невже  спасіння? –

у  вбранні  бездонно-синім

стоїть  хтось  з  моїми  очима,

сльозами  в  очах – моїми…

 

*  *  *

Немрією  стань.

Неспогадом.

Збайдужено-ввічливим  поглядом.

Несутністю.  Небуттям.

Та  я  тоді  –

майже  попелом,

нудьгою  безбарвноокою,

суцільним  якимсь  непуттям.

 

*  *  *

Білі  аркуші

  наших  прощань,

вітром  схоплені,

пролітають

  повз  мури  мовчань,

зворохоблені...

Ловлю  деякі  з  них

              на  льоту

                       і  не  тайнами,

а  простими  словами  пишу,

звичайними –

на  звороті  червоним:

“КОХАНИЙ  МІЙ...”

 

 

 

 

 

*  *  *

 

 

Зітри  з  обличчя

чужих  цілунків

грим  учорашній,

аби  відчути

губів  торкання

   ще  мить.

Допоки  тебе  кохаю.

 

*  *  *

Любове!?  Ти?

Неждана  моя  госте…

Хоч,  попри  те, 

я  жду  тебе  щомить.

Ну,  роздягайся,

вимокла  ж  бо  зовсім…

Зігрійся.  Пробуй  каву.  Не  гірчить?

 

Любове,  ми

Не  бачились  так  довго…

Без  мене  нудиш  світом?

Я  також…

Не  змучилась  людей  за  душі  торгать

Крізь  павутиння  й  сутінь  загорож?

 

Любове,  що

Сказати  мені  хочеш?

З  тобою?!  У  світи?!

У  ніч?!  Удвох?!

Не  знаю… ні… я  вже…

хоча…ходім!

Ходім,  Любове!

Вже  твій  плащ  просох?

 

 

 

*  *  *

 

Твої херувими, мамо,

продали свої голоси,

і дивляться зверху прямо

чужими очима сито.

Нічого в них не запитуй,

нічого від них не проси.

Знак «Продано» їм пришито…

…помолимось мовчки, мамо.

 

Отче…

…гіркий трохи наш коровай,

та спробуй його, не кидай…

…поруч на лавку сідай,

душеньки чисті згадай,

що світяться в Твій небокрай.

…за глупих братів не карай,

що пробують краяти рай…

…будь же ласкавий, згадай

                      наш край,

                                         Отче…

 

 

Пісенька для равлика

                                           Ані Олійник

 

Равлик-павлик,

                вистав ріжки!

Равлик-павлик, 

                       усміхнися

усмішкою немовлятка.

До листочка притулися,

до зеленого листочка.

 

Равлик-павлик,

                  не журися,

що залишишся самотнім,-

по травинках,

                   по листочках -

росяних тонких 

                    місточках

твій товариш

                     дуже спішно

вже Тобі назустріч вийшов!

 

 

*  *  *

Я –  закоханий  кіт.

Я  пантрую  вогонь

і  щоб  кава

на  черінь  не  збігла.

Підпираючи  лапою  день,

ціджу  тихо й повільно  його

на  дрімаючі в закутку  крила,

що  від  полум’я –

біло-рожеві.

 

 

Reading  point*

Про все заплакано. За все заплачено

не тільки цифрами дев'ятизначними.

Вантаж закріплено. Мету призначено…

Отак висіти б нам, сліпим, освяченим

у точці відліку... Опори втрачено.

За все заплатимо. Про щось заплачемо…

 

* точка відліку (англ.)