Книжка Кароля Штроменґера МОЦАРТ побачила світ у Варшаві у 1962 році у серії ЛЮДИ ЖИВІ.

Це життєпис великого композитора, розказаний крок за кроком. Разом з тим це згусток психологічно-філософської медитації на темат долі і поволання великої людини, котра прожила 36 років на цему світі і полишила по собі стільки творів і радости.

Штроменґер називає смерть у бідності Моцарта і посмертне багатство видавців і виконавців (а ще ж і численних дослідників творчости) його творів ФАТАЛЬНИМ НЕПОРОЗУМІННЯМ ПОМІЖ СВІТОМ А КОМПОЗИТОРОМ.  Зважаючи на долю і поволання чи не всіх українських класиків – чи в літературі, чи у музиці, чи в малярстві – такий стан речей є правилом. На жаль.

Та менше з тим.

Тато Моцарта Леопольд приїхав до Зальцбурґа з Ауґсбурґа, де його тато мав палітурну майстерню. Одружився на Анні Пертл, мав семеро дітей. Вижили тільки двоє – Марія Анна і Вольфґанґ. Тато був скупий і будь-що-будь прагнув збагатити себе за рахунок сина і сина за рахунок його таланту. Бог пошуткував з ним – то запевне. Музикант Андрій Шахтнер згадує про дитинство Моцарта: «навіть діточі забави і фіґлі, якщо й мали для нього якесь значення, то мусили відбуватись під музику». Тата називають майстром реклями, він знає, як влаштований світ при дворах, він прагне заробити там чималий гріш.

Мандри дворами і столицями (Париж, Лондон, Рим, Бонн) дають не тільки гроші і презенти, але й враження і нові знайомості. Папа римський  нагороджує юного австрійця орденом Золотої остроги, що надає шляхетний титул. Проте батько його вічно всім незадоволений.

Родину Веберів, що принесла Вольфґанґу любов і шлюб, батько його не схвалював, але композитор вже батька мало хотів чути. Він слухав себе самого.

У Парижі під час спільної подорожі (але без тата) помирає мама композитора.

Він пише опери на замовлення – одна краща за иншу. «Все, що у Моцарта було нового, виростало органічно з епохи і її світобачень».  Сам Моцарт про свої творчі засади мовить так: «в опері поезія  мусить слугувати слухняною донькою музики», яка, у свою чергу, є тою, яка уміє вимовляти невимовне.

Шлюб з Констанцією, можливо, був його нещастям, проте – о парадокс! – сам шлюб був щасливим – підкреслює автор життєпису.

 Після стількох опер і інструментальних творів – РЕКВІЄМ. «Сама смерть забирає у нього перо з рук» -- пише автор.

Книжка повчальна для всіх чительників. А для наших життєписців – ще й добрий приклад, як варто писати.

Пантелеймон НІСТРЯН.