Підсовєтська інтелігенція продажна суть: один дихав лєніним, инший боровся з українським буржуазним націоналізмом, ще инший писав доносну закриту смертоносну рецензію на Зимові дерева Василя Стуса. 

А що робив СОВІСТЬ УКРАЇНСШЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, автор не безсмертного СОБОРУ Олесь Терентійович Гончар?

Сидів у комітеті по Лєнінскіх прєміях.

Про се свідчать його щоденники, видані Веселкою, а укладені удовою.

Починаються з 1943 року. Ні слова про тримівлю у таборі, стосунки з Юрієм Шерехом-Шевельовим, ані про те, яким чином видобувся звідтам. Хіба що пару натяків.

Як пішов до своєцької армії то й мову змінив. У щоденниках? Так. москворото воно ж общєпонятно для смершівців, очевіще.

Українська повертається з 1946 року.

1948.

Всіма хотів би бути і скрізь водночас.

1949.

Дорога від Гадяча до Полтави.

Широкий шлях… Зелень м’ясиста, сита, мовби уся налита, набрякла зеленим соком.

А вода у Дніпрі уже по-осінньому важка. І за Дніпром прозорість – осіння.

1950

Поїздка у Західну. Колись інтеліґенція мала народ за сміття… Се хто Стефаник, чи Маковей, чи Франко, чи Кобилянська? Совєцько-східняцький спозир на Західну.

1954

Вовк пішов мемелем.

Вона випила твоє серце.

1957

Нерви стають нікудишні. Дивлюсь документальний фільм про незалежність Тунісу, і душать, душать сльози…

Викурвок.

1965

Він прищух за дверима.

Україна – країна краси.

У Гоголя очі були горіхово-карі.

1966

Лупайте сю … скабу.

1968

Папа римський висунув Собор на Нобелівську премію.

Для самотніх сей світ дуже порожній.

Село Словечно біля Овруча.

Прогон на Кошелівця за критику.

Прогон на Миколу Мещеряка.

1969

У Канаді під головуванням Уласа Самчука одбулося прихильне обговорення Собору.

І лише оте так зване середнє покоління – дивовижно бездарне, зіпсуте, патолоґічно озлоблене. Тільки зуби та лікті.

Комунізм – се радянська улада плюс русифікація.

Коли Іван Козловський співає, мені здається, що у хаті квітами пахне.

1970

Мужнім його робила любов.

Колодязь глибокий, але нема чим черпати.

1971

Думаю, що Собор – книга вічна.

Вона – богонатхненна. Саме так. (скромність так і пре з кляцика).

1972

Онука Леся пахне людиною. (чєловєчінкой пахніт?)

Живіться. Їжте, закушуйте.

Для мужности завжди нагоди знайдуться.

Український міщанин – ось хто і русифікує, і закриває школи, і перекручує національну політику.

Бджоли помирають на льоту. Сказати б, од розриву серця, якби були у них серця.

ЗАЧАРОВАНИЙ ВІТРЯК Стельмаха – хуторянське барокко. (А хуй там -- чудова п'єса)..

1973

Білобережжя – так у давнину називали пониззя Дніпра.

Є утрати тяжкі. Але коли людина утратить дар співчуття тоді , тоді уже усе, -- людини нема.

Замість Америки – попливти б по Україні, по наших отих осінніх задумливих ріках. Боже, як сумно а самотньо.

1974

Иноді аж так. що здається краще б знебутись.

Павук із квіту отруту бере. Бджола – мед. Болгарське прислів’я.

Я би хотів,  щоби попіл після мене був розсіяний над Україною. Землею, яку я так любив, яка болітиме мені і після смерти.

Щасливих перебутків.

Гоголь говорив про зернистість мови.

Бальзак: Пєтєрбурґ – юне місто, Москва – древнє, але Київ – вічне місто.

1975

Оскільки Шевченко був неодружений, то його, за народним звичаєм, несли до могили дівчата.

Побачив Сену ув ілюмінатор. І наче щось рідне. Чому?

Мистецтвознавець Таранущенко запевняє, що рецепт з приготування фарби був досить прозаїчний: бралася сеча трирічного хлопчика і на ній розтиралися волошки.

Вилушпіть мені кавуна.

1976

Не витримують навантаги.

Бог не старіє. Він -- понад часом.

Сиво од кадил.

1977

Ніжба.

1979

Пора згортати шляхи.

Крила угорі тонко а тривожно бринять.

Мокрий похмурий вітер.

1980

Там він був усемогутець.

І ставлять за приклад тихеньке подільське телятко. (Стельмах? Телятко? Могутній талант з яскравим художнім світом а стилем).

1982

Люди перестають соромитись свого пустослів’я.

Виквіт природи.

Досі палають мені ті його злякані вуха.

Багато одчаю, талановитого зла.

Старість – єдине, над чим не можна сміятись.

1983

Сиділи чоловічим товариством у Кончі.

Чаполоч – траву дитинства. По усіх наших рухівських горах вона зеленіла, її і вівці не їли – гірка. А на зиму бабуся робили з неї настойки – од простуди усякої…

1984

В Україну, у землю сонця.

Стебелястий красень.

Народна пісня:

А у полі дві тополі.

Одна одну перехитує.

У Дерегуса кожне дерево наповнене вітром. Жодного спокійного.

1985

І ще два дні будуть суцільні засідання. Нема коли жити.

Підмолодь.

А якої вам заспівати української чи казьонної?

Рідні мої моєнькі мої краї.

1987

Відмітний серед багатьох.

Наші бабуся варили борщ з 28 трав. Сусіди жартували : ви як зварите борщ – на усю Семенівку пахне.

1988

Там за песней Украина.

Рік не пив, а під вареники можна.

1989

Ви солдат і я солдат – тільки з иншої війни.

Диявол народжується із піни на губах янгола.

1992

Чумаки мали звичай брати з собою дорогу півня: на світанку він будив їх, був для них за годинника. Півник такий звався царик. неодмінно мав бути червоним.

Отсее і усе вартісне -- із засторогами --, що у тих трьох томах є.

Біда Гончара у тім, же він прожив порожнє життя. Він був пам’ятником. Слідкував за тим, яка птаха його обісрала і чим, слідкував, хто які квіти до підніжжя кладе і чи з належною пошаною.

Його творчість заповідалася бути цікавою – перші повоєнні новели, Тронка, шматки Таврії. Та і життя до виходу ПРАПОРОНОСЦІВ – як детектив.

А далі – сидіння у президіях, мандри світами за рахунок фонду миру і КҐБ, скніння у комітеті па лєнінскім прєміям у Москві.

Чорноротість (випади проти Стельмаха, Цибулька, Ліни Костенко, Медведя, Пашковського, Миколи Холодного) Гончара і його відвертий несмак (хвалить графоманію і бездарів).

Особливо варто відзначити його собороцентризм, не вартий виїденого яйця. Роман художньо слабенький, мертвий. Якби не Ватченкові примхи – ніхто б і не помітив сього «явища».

Але тритомні щоденники Гончара повчальні – вони пояснюють, чому українська нація 24 роки незалежности ходить манівцями – совєцька інтелігенція порожня, гнила, нетворча, без «політичних яєць».

Великий Нодар ДУМБАДЗЕ, будучи депутатом свого радянського парламенту, був між парламентом і народом, коли Грузинська РСР (єдина з усіх братніх республік) ухвалила конституцію з державною грузинською мовою.

А коли у 1989 році прийшли до Гончара з листом із закликом до державности мови української – він відмовився, мовив – а як же наші московські брати?

Для нього було дуже важливо бути у совєтському контексті.

Отаке.