Оля йшла бруківкою, що простелилася від воріт до дерев’яної хати готельно-ресторанного комплексу «Колиба», і не помічала, як з сірого неба накрапав дощ. В літню пору краплинки не дуже лякають людське тіло, але жінку вони чомусь зачепили лише тоді, коли з очей самотужки, без якоїсь внутрішньої потуги, покотилися гарячі сльози. Сльози раптом перемішалися з холодним дощем і вона швиденько підійшла  до хатини, в якій колись залишила на столі червоні троянди. Забула? Ні, навмисне залишила, тому що мала на гадці ще коли-небудь сюди повернутися..

І ось…Легенько відчинила двері і відчула смерекове повітря, що приємним ароматом вливалось у подих  життя. «Боже! Олю, це ти?» - згадала його милі слова. Аж серце стиснулося від болю, аж тіло затремтіло, аж закрутилася голова.  Присіла на дерев’яний стілець, сперлася на стіл і кам’яним поглядом втупилась у ліжко.  «О цей райський день! Як можна забути ласку і милий погляд чоловіка, якого покохала усім єством, кожною клітинкою, своїм зболеним гарячим серцем?!»

Сльози котилися по щоках, а за мить – окропили стільничку, на якій розклала чорні ягоди. Поворухнула пальцями правої руки, так хотілося витерти сльози, натомість взяла жменю ягід і підняла очі вгору. Над віконницею висіла ікона.

• Боже! Пробач мені гріх! Але я не можу, ні, не маю права, щодня відчувати біль за тим, чого більше ніколи не дістану, з ким більше ніколи не повторю ранкових поцілунків. Прости і дозволь…

Оля піднесла жменю чорних ягід до обпечених сльозами губ і раптом схаменулася…З ікони вдарило яскраве світло…просто на ягоди…чи на її долю. Жінка відчула глибокий сором і голос, що линув з її вистражданої роками душі.  А літ і справді минуло не мало від того дня, коли вони з коханим попрощалися.  Ні, сказали один одному «До зустрічі». А її, такої жаданої, більше не відбулося…Тільки присмак чорної ягоди носила Оля усе своє життя під серцем, як велику недопалену вуглинку, від якої чекала вогню. Якби тоді не було літо!… А воно ж буяло, квітувало, доспівало. А поблизу хатини на кущі дозрівали чорні ягоди… Оля тоді була щасливою, безмежно щасливою, завихреною коханням. Але коли він пішов, не стрималася – зірвала дві чорні ягоди. Ще мить…і впала на розкішну зелену траву, але сусіди – допомогли, викликала швидку і вона опритомніла.. А він пішов…пішов назавжди..

Думала, якщо Бог її спас, значить недаремно, повернеться…Та він пішов…пішов назавжди..Тільки вітер залишив для неї аромат його тіла, але сліди замів, вичистив порошинки з його ніг, нічого не залишив, тільки болючі спогади..

І ось ..вона повернулася..Ніхто, ніколи не був таким любим і милим..Ніхто й ніколи так не шептав їй про час, що світиться вічністю, ніхто й ніколи не говорив її таких ніжних і ласкавих слів, ніхто й ніколи…не пішов від неї НАВІЧНО, БЕЗСЛІДНО, БЕЗПІДСТАВНО. А він пішов…Але повертався…Один раз…повернувся…На прощання солодко поцілував і обійняв руками-крилами так, наче сонце обіймає у зимову пору. А Оля стояла і дивувалася…Вона не очікувала його швидкого відходу, вона жадала його уст, його рук, його тепла..Оля тремтіла тоді і тремтіла сьогодні…А Бог все бачив..Чи Бог дарував? А може хотів, щоб вона була щасливою..? І вона відчула …щастя..Саме тоді …один єдиний раз у житті. А може в одну єдину хвилину?….І, очевидно, в першу і останню мить…! Перед вибором…

І сьогодні Оля знову стояла і тремтіла..І знову  - перед вибором…Тільки тепер Боже провидіння її надихало на світло.. «Викинь! Забудь! Зачекай!».

Ще мить… Жінка впала навколішки перед іконою. Витерла сльози і прошептала «Боже! Не залишай мене! Я вірю тобі. Я буду з тобою. Я хочу бути завжди з тобою!»

І раптом …Відчинилися двері хатини. І на порозі став… Ні, ні, не силует, не привід…не вигадка. А він. Її довгоочікуваний і жаданий…Той, кого Господь беріг для неї так багато років…ЄДИНИЙ…