“Направду, в особі Дмитра Чистяка маємо талановитого поета, в якого поетична мова є мовою високої поезії, а не соціально-актуальними чи інтимно-пейзажними картинками. Щось невловиме „ередіявське“ звучить у ритмі й мелодиці віршів молодого автора…”

Дмитро Чистяк. Надсадний сад. Поезії 2006-2011. – Київ: Журнал «Радуга», 2012. – 71 с.

Про цього автора говорять і не говорять. Він існує й не існує водночас. Такий собі поет-привид. Його звати Дмитро Чистяк. Лауреат багатьох премій і літературних відзнак, не тільки українських. Якщо зважити, що дебютував Дмитро у  19 років, а зараз йому 28, то маємо серйозну підставу говорити про поета-вундеркінда. А ще добрий знавець французької мови, вийшло декілька книг у його перекладі, як французьких класиків, так і українських поетів французькою.

Тепер про поетичне вибране. „Надсадний сад“. Назву розкриває сам автор у післяслові: „Так, Поезія – це магія. Тільки, на жаль, людина втратила здатність поклику до високого, навіть у численних «поетичних» збірках…

А світ, що мріє про світло, у майбутньому має перетворитись на Вишній сад, надсада за яким тужить у кожній душі, навіть якщо ми не чуємо її чистого квиління…“

Так само у післяслові автор розкриває поетичний задум вибраного: „Книжечка ця – лише запис оцих митей, об’єднаних одним віковічним запитанням: для чого ми на цій Землі й чи прийде небуття зі смертю?“. І ще: „Миті ці були позначені дивовижною яснотою бачення, а іноді оживленням речей і явищ, зрештою, музикою ритму“. Про які миті йдеться? „Миті сущого“, „передусім ті миті, коли суще ніби перевершувало себе шляхом емоційного виплеску за межі сірої дійсності“…

Добре, коли автор розуміє, про що він пише і як. Це не іронія. Але ці пояснення, при всьому позитиві сказаного автором, є перевитратами філологічного виховання.

Про вірші. Коли читав, то  враження було, ніби читаю щось давно забуте. Інколи навіть закрадалася думка: гарно, але так вже не пишуть. Не пишуть в силу різних причин. Можливо, не вміють; можливо, не знають, що так можна писати; можливо, не відчувають так. Вірші мають наскрізну ритміку, мелодику. Вони нагадують вірші французьких і російських символістів кінця ХІХ-початку ХХ століття. Це не епігонство, але дуже добре знання поетичної мови тієї доби. Іноді складалося враження, що читаєш не оригінальні вірші сучасного поета, а переклади з Маллярме, Аннєнського, Бальмонта, або щось навіяне ранніми Рильським, Филиповичем, Стефановичем…

Але це добрі вірші. Прекрасна мова. Поетичний контраст між життям і смертю чи смертю і життям, який поволи витворює цілість процесу життєбуття. Добірні метафори, які пластично вписані в композиційно-ритмічну організацію вірша, хоча би такі: „Першим кривавим квітом півоній // Прощено землю“ або „Бо все довкола – проростання стебел, // Що в тихий рай непевного веде (…)“.

Такими ж добірними є вірші книжки, назву окремі з них: „Ритм (І)“, „Ластів’ята літати вчаться…“, „Простий вечірній безконечник“, „Ритм (ІV)“, „Епілог“…

Направду, в особі Дмитра Чистяка маємо талановитого поета, в якого поетична мова є мовою високої поезії, а не соціально-актуальними чи інтимно-пейзажними картинками. Щось невловиме „ередіявське“ звучить у ритмі й мелодиці віршів молодого автора.

Я не закликаю читача повірити мені на слово, просто підтримую автора в його бажанні, аби людина не втрачала „здатності поклику до високого“. Благородна поетична мета облагороджує і задум, і мову. Це важливий крок до формування нової культури або культури нової людини…