Говорили, допоки було що сказати. Нестримано.

Раптом змовкли. Лишили думки на чужих вустах.

В мене серця немає, лиш в грудях птахи б’ються піймано

Тому й чується стукіт. Бо пір'ям лоскочеться птах.

На морозах колимських тепер вже нема кому мерзнути,

Руки гріймо над вогнищем в пам'ять їм чи сміючись. 

В мене серця немає і груди у мене розверзнуті,  

А якщо й було б серце то груди б уже не зрослись.

А калина гірка така, прискає соком від дотику,

А вогонь такий теплий та жалить мов рій рудих бджіл.

До колимських морозів доходимо поодинокими,

 Вже без птаха у грудях зі світом роздертим навпіл.

 

Час

В моїй шухлядці затупилися старі ножиці,

Скло на вікнах розтріскалося тонко павутинням.

Руйнація відбувалася зважено, неквапливо,

Поростали мохом полишені богом люди.

Там де гірко текла в келих наливка,

Вже давно опустіли столи.

Чи хто знав, що час такий жартівник?

Убирає своєю занедбаністю пустку в душах.

Не намагайтесь вкричатися – крик згасає,

Надто швидко, щоб врізатись комусь в груди,

Щоб поранити пам’ятанням,

Забуття відстрочити в сині чи доні.

Земля вже існує мільйони років, мільйони…

Нам відміряно…. Ох, не будемо про погане.

Бачте, у мене є трохи наливки,

З  урожаю 2012 року,

Пом’янемо ж бо вишні які надали їй

Свою кров.

 

Дерево

 

Хто підточив тебе дерево?

Комаха якась, чи сумнів?

Хто дав тобі щільну текстуру

І листям віти оздобив?

Де зникала твоя Дріада?

Що в тебе попід корою?

Чому ти таке високе?

Чому ти таке застигле?

Чи руки тебе торкались

Долонею та й до зрубу?

Зривали із тебе листя,

Проходячи повз в задумі?

 І як було проростати,

Крізь землю ростком тремтячим?

І як було заглядати

У вікна будинків сірих?

А я так люблю дивитись,

Як сонце крізь твою крону,

Тонким павутинням тане

 Й лоскоче повіки сонні.

 Я також іду до тебе,

 Шукати в думках розради,

 Шукати між листям неба –

 Як інші твої Дріади.

 

 

 

 

 

Огірок

Дід ріже ножем огірок –

Без насіння.

Такий порожнистий.

Ото дивина.

А літо пече на дорогах каміння

Й тяжка в своїх зав’язях горобина.

Там, бачте, ця вишня – 

Нічого не родить,

Уже п’яте літо, – 

Мабуть пустоцвіт.

А люди, а люди,

Що людям родити?

З людей що збирати,

Що з ними робить?

Їх в землю саджають

Не так як ту вишню,

У них навпаки все –

Що взяти з людей?

Вони з кожним літом усе більш торішні

Й такі ж  порожнисті,

Й не родять ідей.

Дід ріже ножем огірок –

Без насіння.

Дід взяв огірок і малим нам сказав,

Так дивно серйозно і трохи дитинно,

Що він особливий – там  Бог ночував.

 

 

 

 

 

Люди

 

Бабця так говорила:

–Бачиш, все це люди:

Великі й маленькі.

Он ті, з кісками, – то дівчатка,

І колись вони стануть жінками,

 Ті зі зброєю з палиць - хлопці

Вони стануть чоловіками

Й будуть битись за нашу країну,

Якщо хтось нападе на неї.

-А нападники хто, теж люди?

-Люди,  люди,  бодай їм, люди.

-Вони також були маленькі

І стріляли у інших з палиць?

-Так, стріляли.

-То хто ж чужинець?

-Бачиш, синку,  ріку за тином?

Живемо ми з одного боку,

Та й на іншому теж є хати,

І на нашому – сонце сходить,

А на їхньому лиш сідає.

І  уранці, часом, здається,

Що у нас трава зеленіша,

А у них вся пшениця сохне -

І вони мають менше хліба.

-Та й у нас його небагато?

-Так,  дитино,  далебі, менше.

-То чому ж вони йдуть вбивати?

-Бо стріляли малими з палиць,

А дорослим – вже треба зброї

-А чому їм всім треба зброї?

-Бо вона тебе робить вищим

І здається, що ти вже можеш

Наче бог той, вершити долі.

-А навіщо вершити долі?

Бо  людина – слабка істота,

Вона хоче піймати сонце

Та стрибнути до нього не може,

Тому прагне забрати світло

Із зіниць тих, кого вбиває.

-А навіщо вона вбиває?

-А  цього вже ніхто не знає,

Може краще того спитати,

Хто поглянув у мертві очі

І побачив в них промінь сонця,

Та дістати не зміг. Не краще

Тоді в нього спитати, синку:

Чи знайшов ти траву зелену?

Чи трава вже давно зів’яла?

І навіщо ти убиваєш?

 

Бабця так говорила:

-Бачиш, все це люди:

Великі й маленькі

Он ті , з кісками, – то дівчатка,

І колись вони стануть жінками,

 Ті зі зброєю з палиць – хлопці,

Вони стануть чоловіками,

Щоби битись за ВЛАСНУ країну,

ЛИШ КОЛИ НАПАДУТЬ НА НЕЇ?

 

 

 

***

Пульс мій пручається  і клекоче –

Неперестанно, неперемінно.

Пий цей день, пий його аж до ночі,

Світ такий тлінний.

Посмішка, посмішка не на люди:

Тиха, та щемна – не приховати,

Там де полин зів'яв - рута буде,

Варто це знати.

Знати та виситись понад небом,

Знати до щему, до сокровення.

Тиха усмішка таємна в тебе,

В сон мій ще верне.

Мовиться, звернеться, сколихнеться,

Віршами, кров’ю, травою в полі.

Будь мені тим, хто в мені озветься,

Будь, хоч до болю.

Будь мені, доки мене не стане

Знай за нас двох й не кажи нікому,

Світ такий тлінний, і день вже тане…

Ходім додому.

Ходім додому, веди додому,

Ходім до неба, веди до неба.

Вітер роздмухав серпневу втому,

Світ такий тлінний і пахне медом.

 

***

Розчулилась. Далекою зимою,

Упала в сніг й він танув від тепла.

І тіло пахло м'ятою вогкою,

І тліло на вустах чиєсь ім'я.

А потім встала і пішла,

Де зорі

Так блимають,

Так кліпають в пітьмі.

Чи кліпають вони, чи ми самі?

І нам здається, що в небеснім морі

Є щось живе. Далеке і живе,

Божественне, незнане й невербальне,

Невідзоріле, сяюче й примарне

І воно бачить нас й віри не йме,

Що ми реальні.

Й не пізнали стежки

До вічності, до тайни небуття

Й розчулено шепочемо ім'я

Та нас не чують. Не відповідають,

А ми реальні. Ми собі ступаєм

У темряві.

Й божествене й живе

Те щось погляне й сяйво дасть бліде,

Ледь яскравіше, ніж звичайні зорі,

І він почує, й відгукнеться в полі,

Й до неї вийде. Вийде із пітьми,

Й оте живе й далеке їм тоді

Заплескає в долоні.

 

А руж було дві

Коли  ми  лягли  і  поснули
Прийшли  до  нас  з  ружами  
І  ружами  бавили,  мов  ми  малі  стали  знов.  
Й  сполохано  подих  затьохкав  і  в  очі  примружені  
Нам  линуло  світло.  Густе  і  солоне,  мов  кров.
Ми  інших  не  бачили.  Ми  не  бажали  спинатися,
Нам  ноги  були  мов  коріння,  а  руки  –  стеблом.
До  нас  прийшли  з  ружами  й  стали  до  нас  забавлятися:
Казки  шепотіли  та  ще  й  цілували  в  чоло.  
І  медом  вуста  нам  помазали,  щоб  посолодшало,
Дві  ружі  поклали  й  на  них  налетіли  джмелі.
Ми  ще  попросили  прийти  та  вони  чомусь  змовчали.
А  Бог  був  єдиний.  Світ  вічний.  А  руж  було  дві.  

 

Die die in diem

 

De  die  in  diem*

Живеш  та  шукаєш. 

Та  все  кінець  має,

А  море  нуртує.

А  сонце  сідає…

De  die  in  diem

Лиш  сонце  святиться 

Незгадане  всує. 

У  кожного  бога 

Свої  забобони, 

У  всіх  забобонів

Є  першопричина.

А  море  нуртує, 

А  ти  бачив  море? 

Ти  виріс  в  пустелі 

Й  прожив  до  загину.

А  море  солоне,

А  море  холодне,

А  море  змиває 

Все  немічне  й  кволе 

Та  часом    пустеля 

біліє  у  повню

Мов  піна  на  хвилях. 

І  це  твоє  море. 

 

*Із  дня  у  день    [deı͵di:eıınʹdi:em]  (лат.)